Михайло повернувся з роботи веселий, муркочучи під ніс якусь пісеньку.

– Михайле, ти чого такий радісний? – Усміхалася відразу і дружина.

– Вам що, на роботі премію видали?

– Та, яка премія, Надю? – посміхнувся чоловік.

– До нового року ще місяць із гаком. А нам зазвичай ближче новорічних свят видають.

– А чого ти святкові пісні співаєш? Он, про Миколая вже наспівуєш…

– Та я зараз поговорив у під’їзді з однією дивовижною жінкою, – зізнався чоловік.

– Вона мені настрій і підняла.

– Дивовижною жінкою? – насторожилася дружина.

– І хто вона – ця дивовижна жінка?

– Ну, хто… – Михайло знизав плечима.

– Просто, жінка з нашого під’їзду. Якщо чесно, я навіть не знаю, як її звуть.

– Дивно.

– Надя уважно подивилася на чоловіка.

– І як вона тобі настрій підняла?

– Вона мене попросила дещо. Запропонувала мені одну невелику справу. Я обіцяв подумати.

– Жінка з нашого під’їзду запропонувала тобі справу? Цікаво, і яка це справа?

– Вона хоче, щоб я привітав її маленьку дитину з Миколаєм. Уявляєш?

– Попросила тебе привітати її дитину? З якого дива, Михайле? Ти що, батько цієї дитини?

Михайло на слова дружини засміявся.

– Надя, що за дивні фантазії? Ця жінка попросила мене вбратися у Миколая, потім піднятися на її поверх, і… Ну, далі ти сама все знаєш.

– Що я знаю?

– Ну ти ж розумієш, що робить Миколай?

– Я не розумію.

– Чому ти не розумієш? Тебе що ніколи в житті не вітав Миколай? А наших дітей? На твоїх очах вітав Миколай. Пам’ятаєш?

– Це я пам’ятаю.

– Так у чому ж справа?

– Стривай, Михайле, спочатку дай мені відповідь на просте запитання – ця жінка з нашого під’їзду, вона одружена?

– Про це я в неї не питав.

– А чому ти не питав?

– Тому що це незручно.

– Ах, незручно? А як вона виглядає, ця жінка із нашого під’їзду? Молодо, чи старо?

– Надю, вона виглядає зазвичай! Добре виглядає. Зараз вас, жінок, не розбереш, скільки вам років. Ви всі – вічно молоді!

– Все зрозуміло … – зітхнула Надя. – Можеш далі мені нічого не говорити, не викручуватись… Отже, за твоїми словами, вона, швидше за все, незаміжня.

– Чому ти так думаєш?

– Тому що у заміжніх жінок маленьких дітей зазвичай вітають або професійні артисти, яких вони наймають у спеціальних агенціях, або чоловіки, якщо є можливість дістати костюм Миколая. А в під’їздах нормальна жінка просити першого чоловіка, що попався, для своєї дитини не стане.

– А що тут такого?

– Михайле, не треба виправдовуватися! Найкраще сам згадай, як ми з тобою своїх маленьких дітей вітали на Миколая. Пам’ятаєш?

– Ну, пам’ятаю.

– Молодець, що пам’ятаєш. А тепер уяви, якби я привела до будинку чужого підозрілого чоловіка, і сказала б тобі, що це Миколай. Ти б мені повірив?

– Але ж я одягнений у костюм Миколая! Вона обіцяла мені цей костюм надати!

– Я розумію, що вона тобі багато чого обіцяла. А розмір вона спитала твій? Чи ви вже всі потрібні примірки зробили? У її квартирі?

– Надя, які розміри? – Михайло вже пошкодував, що розповів дружині про цю жінку. – Які примірки? В Миколая головне – щоб шуба була до підлоги і шапка з бородою. Ось і весь його костюм.

– Але ж ти – не артист! – вигукнула роздратовано Надя. – Краще подумай, чому вона причепилась саме до тебе? Ти не думав?

– Мабуть, бо я схожий на Миколая.

– Хто тобі сказав це?

– Жінка так сказала.

– Ах, прямо ось так от і сказала? Побачила тебе і вигукнула: «Кого я бачу! Це ж вилитий Миколай, але тільки без шуби. Але ви не хвилюйтесь, я вам шубу знайду! Головне, ви зайдіть до мене на півгодини, і мене розважите! Так вона сказала?

– Ні, не так! – ображено відповів чоловік. – Вона сказала: «Я маю костюм Миколая. І він повинен по зросту вам підійти …»А далі вона попросила те, що попросила. Я вже про це розповів.

– Але ж це смішно, Михайле.

– Що смішно?

– Ця твоя казка – вона дуже смішна. Все було негаразд! Жінка побачила тебе і зрозуміла, що ти доступний!

– Хто доступний? Я?

– Так, ти! Такого захамутати – раз плюнути. Хіба ти не зрозумів, що зустрів жінку, яка нахабно попросила тебе згладити її самотність.

– Надя! – Михайла вже ледве стримувався. – До чого тут ця жінка?! Я повинен привітати її маленьку дитину!

– Ах, ти вже їй повинен?

– Ну, не повинен, а просто, вона попросила. Дев’ятнадцятого грудня вранці я ненадовго піднімуся нагору.

– Стоп! Ти що, вітатимеш чужу дитину прямо вранці дев’ятнадцятого грудня?

– Ну так. А що такого?

– Як що? Цього дня ти нікого не маєш вітати!

– Чому?

– Тому що в тебе є діти! Ти маєш вітати лише їх!

– Надю, нашим дітям вже шістнадцять і вісімнадцять років. Ти забула? Який їм Миколай?

– Все, правильно … – У Наді на очах з’явилися сльози. – Свої діти виросли, і тобі стало зі мною нудно. І тут підвертається потрібна жінка з маленькою дитиною… Ну, що ж, Михайле… Щастя вам та кохання…

– Надя, ти що – зовсім того?

– Так-так, звичайно, тепер мене можна і ображати.

– Все досить! – вигукнув Михайло. – Давай припинимо це! Жодної дитини я вітати не піду!

– Ні, підеш…

– Ні не піду!

– Але ж ти обіцяв…

– Я сказав – подумаю.

– Сказав «подумаю», а сам уже так зрадів, що заспівав святкові пісні. Я ж все чула, Михайле…

– Надя! Припини! Зараз я піднімуся на сьомий поверх, подзвоню до шістдесят третьої квартири… Ні, ми разом з тобою туди піднімемося! Ходімо!

– Стривай, Михайло, в яку, ти сказав, квартиру?

– В шістдесят третю!

– Але ж там живе жінка, яку я знаю… Вона вже не молода, і… Звідки у неї дитина? Стривай, я зараз!

Надя метнулася до вхідних дверей і зникла, а Михайло, сердито надув щоки, подався на кухню.

Дружина з’явилася через п’ять хвилин, весела, і наспівуючи якусь пісню.

– Михайле! – радісно вигукнула вона, коли побачила незадоволене обличчя чоловіка. – Ти підеш вітати цю дитину до Маргарити Петрівни!

– До якої ще Маргарити Петрівни?

– До тієї самої. Жінка з нашого під’їзду. Ти хоч знаєш, скільки їй років? П’ятдесят п’ять! І їй на Миколая залишають маленьку онучку. Бо донька із чоловіком їде у відпустку. А ти будеш Миколаєм, вітати цю дитину.

– Ні! Нікого я не вітатиму! – пробурчав Михайло.

– Ну, Михайле … – Надя обняла чоловіка і хитро посміхнулася. – Ну, ти ж обіцяв. Не ображайся на мене. Маргарита Петрівна – дуже гарна жінка. Просто вона виглядає дійсно дуже добре, дуже молодо. Вона так просила, так просила, щоб ти прийшов привітати її внука.

– Але ж вона незаміжня.

– Так вона ж вже майже пенсіонерка. До того ж, ти будеш під моїм невсипущим наглядом.

Дружина засміялася, і Михайлові нічого не залишалося робити, як теж – посміхатися.

КІНЕЦЬ.