У маленькому затишному будинку на околиці міста жили подружжя Антон та Марія. Їхнє життя було сповнене тепла і взаєморозуміння, поки одного разу не виник інцидент, що перетворився на непереборну прірву мовчання між ними.

На вечері того дня, коли тінь недомовленості вже затягла їхні стосунки, їхній п’ятирічний син, Ігор, запитав із невинною цікавістю: “Чому ви більше не смієтеся разом?”

Це питання, як чарівний ключ, відчинило двері до їхніх сердець, змусивши їх поглянути один на одного, в пошуках втраченого зв’язку. Антон відчув, як струна напруги слабшає у його грудях.

“Ти маєш рацію, Ігоре,” – сказав він, повертаючись до Марії, – “ми забули, як цінно те, що у нас є.”

Марія, чиї очі наповнились сльозами покаяння, відповіла: “Я знаю, ми обидва замкнулися, забувши про те, що справжнє щастя у спілкуванні та розумінні.”

Вони взялися за руки, вперше за довгий час відчуваючи тепло одне одного.

“Я не хочу, щоб Ігор ріс у світі, де мама та тато не розмовляють,” – тихо сказав Антон. “І я теж,” – погодилася Марія.

“Давай почнемо спочатку, з чистого аркуша. Для нас і для нього.” Після цієї розмови вони провели вечір, згадуючи радісні моменти, які вони поділяли разом, і планували, як створять нові у майбутньому.

Ігор дивився на них, посміхаючись, бачачи, як його запитання принесло диво до їхнього дому.

Зтого часу Антон і Марія обіцяли один одному, що ніколи більше не дозволять мовчанню вкрасти їхню радість. Вони дізналися, що справжня сила сім’ї — не в проблемах, що інколи виникають, а в умінні разом їх долати.

КІНЕЦЬ.