Звичайно, всі чоловіки поводяться як діти, для них все нове на зразок іграшки чи пригоди. Але я не могла і подумати, що на мого чоловіка Петра так сильно вплине поїздка до села, і він спалахне ідеєю туди переїхати.

Річ у тім, що мої батьки народилися в селі, але обидва здобули вищу освіту вже у місті. Декілька років вони намагалися звикнути до міського життя, але зрозуміли, що воно їм не до вподоби. У результаті, коли я вже була школяркою, ми поїхали до села.

Спочатку після переїзду в мене був шок: після затишної міської квартири з усіма зручностями на мене чекав туалет на вулиці, лазня замість душу і холодна вода в колодязі. Про відсутність пральної машинки та телевізора я взагалі мовчу. Крім того, у мене з’явилися нові обов’язки: я випасала і доїла корів, годувала курей і навчилася обробляти город.

Чесно кажучи, я зненавиділа сільське життя, бо замість дитинства я мала суцільні «колгоспні» відпрацювання. Саме тому я не стала чекати на закінчення 11-го класу, а забрала зі школи документи після 9-го. Я вступила до коледжу, а потім перевелася до педагогічного інституту. На останньому курсі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром і остаточно влаштувалася в місті.

Батьки чоловіка – протилежність моїх, свекор зі свекрухою – міські, у них ніколи навіть дачі не було, не те, що родичів у селі. Петро донедавна теж нічого не знав ні про домашню худобу, ні про город.

З чоловіком ми прожили разом майже два роки. За цей час ми жодного разу не їздили удвох до моїх батьків, частіше вони навідувалися до нас із гостинцями. А тут восени у нас обох видалася відпустка на два тижні, і батьки попросили до них приїхати.

– Допомога ваша потрібна, дочко – сказала мені мама телефоном – яблука вродили, як ніколи, багато гарбуза, картоплі. Самі ми не впораємося. Приїжджайте, хоч свіжим повітрям подихайте, та й нам буде легше.

Я погодилася. На мій подив, Петро теж дуже зрадів пропозиції тещі. Ех, якби я знала, чим для мене обернеться ця поїздка, то з’їздила б сама. Але, як кажуть, знав би, де впадеш…

Чоловік мій вразив батьків і мене своїм прагненням допомагати скрізь і всюди. Перші два дні ми викопували картоплю, а потім варили її з домашнім кропом і цибулькою. Петро прямо з плити схопив одну картоплину і, перекидаючи з долоні в долоню, кричав від захоплення:

– Катю, ти тільки понюхай, це ж справжня картопля, без ГМО, без хімії, не те, що у нас в магазині! А зелень, зелень як пахне! Я навіть не знав, що такий аромат у кропу!

З цього дня чоловік радів буквально всьому, що бачив у селі. Він бачив, як з’являються на світ маленькі кролики та курчата вилуплюються, він удобрював дерева в саду і накривав вечорами теплицю. А коли мій батько потяг Петра у свою лазню з дубовими віниками, я зрозуміла, що втратила свого міського чоловіка.

Звичайно, за пару тижнів він не встиг побачити всіх «принад» сільського життя. Це зараз батьки облаштували будинок, в них є газ, водопровід, інтернет. Але я пам’ятаю часи, коли нічого цього не було.

Коли ми з Петром повернулися додому, я сподівалася, що його захоплення вщухне, і все повернеться на свої місця. Але виявилося, що він тепер щодня телефоном розпитує моїх батьків про те, скільки коштує будиночок у селі, яку живність краще купувати на зиму, як обробляти землю та будувати добротну лазню.

Натхненний чоловік днями підійшов до мене і заявив, що вирішив звільнитися з роботи.

– Навіщо нам це курне місто з його смогом і пробками? Інша річ – село, там і дихається легше, і їжа там смачніша.

– І руки брудніші – не витримала я.

– Що ти таке кажеш? – Запитав Петро.

– Ти всього два тижні в селі пробув і гадки не маєш, що це таке. Там працювати потрібно цілодобово! Ні вихідних, ні прохідних у тебе не буде, і вставати доведеться до сходу сонця.

– Ну, нічого, я готовий.

– Проте я не готова! Я всі дитячі роки залишила в цьому селі й ні за яких умов туди не повернуся. А що буде, коли в нас з’являться діти? Ти їх відправиш свиням хвости крутити? Ні, не такої долі я хочу для своїх малюків, – останні слова я викрикнула чоловікові просто в обличчя.

У мого гніву не було межі. Але потім я заспокоїлася і зрозуміла, що треба вмовити Петра не рубати з плеча. Нехай спочатку візьме відпустку своїм коштом місяця на три. Йому буде корисно довше пожити у моїх батьків і вдатися у всі тонкощі сільського життя.

В будь-якому випадку, я переїжджати назад до села не збираюся. Одна річ – коли на тебе люди працюють, а ти плоди сільського життя пожинаєш, і зовсім інша – коли ти сам з ранку до вечора працюєш. Сподіваюся, що мій чоловік відчує цю різницю на собі та передумає переїжджати.

КІНЕЦЬ.