Віктор Петрович був спантеличений, коли, повернувшись додому, виявив, що його дружина Олена зникла.

Він згадав їх останній спільний вечір: приємна вечеря, як вона прасувала його сорочку, як була надзвичайно уважна. Вранці Олена розбудила його ніжним поцілунком, але тихо вийшла зі спальні.

За сніданком вона одягла яскраву спідницю і часто посміхалася, здавалося, чекаючи чогось від нього. Коли він йшов на роботу, вона з очікуванням дивилася йому вслід,

але він поспішав піти, не помічаючи її сигналів. Стурбований її відсутністю та мовчанням, Віктор спробував додзвонитися до неї і навіть звернувся до її колег, але безрезультатно.

Її начальник, захоплений галасливим святом, не зміг надати жодної інформації.

Залишившись вдома один, Віктор не виявив ні записки, ні приготовленої їжі, що посилило його занепокоєння. Він зробив собі бутерброд і випив чаю, все ще стурбований її нехарактерним зникненням.

Коли Олена повернулася пізно ввечері, весела та з квітами в руках, розгубленість Віктора переросла у гнів. Вона пояснила, що разом із колегами у ресторані відзначала десятиліття своєї роботи.

Усвідомивши значущість цього дня, Віктор згадав, що це ще й десятилітня річниця їхнього весілля, про яку він зовсім забув.

З докорами совісті він виявив подарунок Олени: золоті запонки, присвячені річниці весілля. Переживаючи почуття провини та полегшення, він оцінив турботу Олени та їхній міцний зв’язок.

КІНЕЦЬ.