– Ні! — нервово закричав Олег, коли дружина зненацька повернулася додому.

– Що “ні”? — тихо, хіба трохи здивовано спитала Ніна, дивлячись на чоловіка і на ту, що була поруч з ним.

Спокій дружини ще більше розхвилював Олега.

— От тільки не треба мені зараз влаштовувати сцени, Ніно! – продовжував кричати Олег, закриваючись ковдрою. — От тільки не треба!

– Не буду, – тихо відповіла Ніна. – Які сцени? Жодних сцен не буде.

– От і не треба! — вів далі Олег. — І будь ласка, тримай себе, будь ласка, в руках. Зрештою, ти інтелігентна жінка. Дружина кандидата наук. Пам’ятай про це. І про те, що ти мати двох наших дітей!

– Пам’ятаю, – відповіла Ніна.

– Я наполягаю!

— Без запитань, — не перестаючи посміхатися, промовила Ніна. – Дружина. Мати. Все пам’ятаю.

— І правильно робиш,— кричав Олег,— бо скільки можна? Чому я повинен постійно звітувати, виправдовуватися, хитрувати, викручуватися, лукавити! Я – доросла людина! Без п’яти хвилин, професор! І я теж у себе вдома. І маю право!

— Хто ж сперечається, — відповіла Ніна і, підморгнувши чоловікові, вийшла зі спальні.

Олег подивився на Тамару.

— Ти теж, Тамаро, спокійно, — впевнено прошепотів він, — тримай себе в руках. Бери приклад із мене. Все буде добре. Я вірю.

– Ти бачив, як вона тобі підморгнула? – запитала Тамара.

– Бачив, – відповів Олег. – А що?

— Так, — тривожним голосом промовила Тамара. – Нічого особливого. Подумалося. До речі. Хто ця жінка?

– Моя дружина, – відповів Олег.

– Як “дружина”?

— От тільки не треба драматизувати, — прошепотів Олег. – Не час. Так, це моя дружина. Але нічого страшного нема.

— Отже, ти одружений, — якось приречено сказала Тамара. — І ця жінка, твоя дружина, розмовляла з тобою спокійно. Усміхалася. А насамкінець тобі підморгнула?!

– Причому тут це? — нервово відповів Олег. — Хм, не розумію… Головне, зараз це… Ми повинні тримати себе в руках, Тамара! Розумієш?

— Як я можу тримати себе в руках, — відповіла Тамара, — коли я дізнаюся, що ти одружений, а твоя дружина, зважаючи на все, щось задумала? І я не розумію, чому ти такий спокійний. Ти бачив, з яким обличчям вона вийшла?

Олег глянув на двері, заплющив очі і спробував згадати обличчя дружини. Але його пам’ять у такому стані категорично відмовлялася щось згадувати.

— Обличчя, як обличчя, — прошепотів він, не зводячи погляду з дверей. – Звичайне. Ти перебільшуєш.

— Ні, Олеже, — сказала Тамара. – Я применшую. Повір мені. І якби я був на її місці, я б…

Тамара згадала, як рік тому ось так само вона застала свого чоловіка з іншою.

І тоді сусіди мусили викликати поліцію. А Тамара кричала, що вона нікого не боїться, і трощила все, що їй траплялося під руку. І потім був довгий розгляд з приводу важкого фізичного стану чоловіка, в якому він опинився в результаті того, що сталося.

З Тамари тоді взяли підписку про невиїзд. Потім суд. І термін. Діти та хороша характеристика з місця роботи, до того ж добрі свідчення сусідів та те, що Тамара раніше не залучалася, допомогли їй. Термін виявився умовним. А її колишній чоловік відтоді боїться зустрічатися з жінками. І ось тепер Тамара опинилася на місці тієї самої жінки.

— Ну, до чого тут ти? — шепотів Олег, не розуміючи, що йому зараз робити, які кроки робити. І взагалі, як на все це реагувати.

– А у вас діти є? – запитала Тамара.

— Діти на дачі, — машинально відповів Олег, думаючи про інше.

«Отже, є, — думала Тамара. — І з сусідами в неї, напевно, теж добрі стосунки. І на роботі її люблять та цінують. Отже, вона, як і я, теж буде умовним терміном».

Згадавши умовне покарання, Тамара згадала головне.

– А сокира? – запитала Тамара.

На це запитання Олег просто відмахнувся.

— Сокира у вас є? — тривожним пошепки перепитала Тамара.

Але Олег її не чув. Тому й не розумів, про що вона питає і чого хоче.

Він уперше в житті опинився у подібній ситуації. І досі йому все сходило з рук. Він дозволяв собі багато. І навіть більше. А дружина нічого не помічала. І ось на тобі. Сталося те «страшне», про яке Олег дуже багато чув, читав у книгах, дивився по телевізору, але з чим сам ніколи раніше не стикався.

“Хоч би попереджали, — думав він. — У книжках та в кіно все по-іншому. Там весело, там іронічно. У крайньому випадку – нудно. Але в будь-якому випадку мило. А в реальному житті? Нічого такого. Все навпаки”.

У спальню знову зазирнула Ніна.

— Олеже, а велика валіза у нас де? — спокійно, ніби між іншим, спитала вона.

«Обличчя, — подумав Олег, — яке в неї обличчя? Ніби нічого такого. Начебто, добре обличчя. А може, це я сам себе обманюю? І воно ніяке не добре?».

Олег подивився на Тамару.

А Тамара, натягнувши ковдру вище за нос, згадувала події річної давнини і думала, навіщо в даний момент Ніні могла знадобитися велика валіза.

Знову кричати на дружину Олег уже не наважувався.

— Яка велика валіза, сонечко? — розгублено кліпаючи очима, ніжно спитав він.

– З якою ти на море їздив, – відповіла Ніна і посміхнулася.

«Все набагато гірше, ніж спочатку здавалося, — подумала Тамара, побачивши цю посмішку. — Жінка, яка не задумала поганого, так не посміхається. Я пам’ятаю цю посмішку. Я бачила її. Тоді! Рік тому? Коли дивилася на себе у дзеркало. Я посміхалася так само».

— Ах, ця валіза, — зараз Олег уже намагався говорити з дружиною якомога ніжніше. — Ця валіза — у коморі.

— У коморі немає великої валізи, — сказала Ніна. – Я подивилася. Там лише маленькі.

Посмішка, яка лякала і Олега, і Тамару, не сходила з обличчя Ніни.

— Ти, мабуть, дивилася в коморі у передпокої, — сказав Олег. — А велика валіза — у комірчині, яка в коридорі.

– Ага, – сказала Ніна і зникла за дверима.

Олег витер піт з чола і нервово посміхнувся.

“Здається, пронесло, — подумав Олег. — Як же таки небезпечно, виявляється, жити. Просто дивуєшся, як це деякі чоловіки примудряються жити довго, а деякі навіть благополучно виходять на пенсію”.

– Ось бачиш, – зробивши сміливе обличчя, боягузливj пошепки сказав Олег і подивився на Тамару. – Все спокійно. А ти хвилювалася.

— Я й зараз хвилююсь, — відповіла Тамара. — Навіщо їй велика валіза? Що вона задумала? Якщо хотіла б тебе вигнати чи сама піти, зручніше це зробити з маленькими валізами. Адже так? Ніяк не з великим.

– Нічого вона не задумала, – шепотів Олег. — Чого ти накручуєш.

— Ага, накручую, як же. А навіщо тоді їй велика валіза?

— Ну, велика валіза жінці знадобилася, — сам себе заспокоював Олег. — Може, хтось із знайомих попросив!

– Ні, – відповіла Тамара. – Твоя дружина щось задумала. І я зараз ставлю себе на її місце і намагаюся зрозуміти, що саме вона задумала.

Ніна знову зазирнула до спальні.

– Вибачте, що відволікаю, я буквально на секунду, – сказала вона. — Олеже, а сокирка у нас де?

— Сокирка? – перепитав Олег.

— Ну, яку тато з дачі привіз минулого понеділка.

— Ах, ця сокирка, — відповів Олег, намагаючись говорити якомога лагідніше і ніжніше, — вона у комірчині, яка в передпокої.

— У коморі, у передпокої, — усміхаючись, повторила Ніна, — дуже добре. Дякую. А ви продовжуйте, продовжуйте. Не буду вам заважати. Ще раз вибачте, що відволікала.

Олег хотів сказати, що нічого подібного, що вони закінчили. І вона не заважає, а навпаки. Але не встиг. Ніна вже зникла.

— Куди вона? – запитав Олег. — Мені так багато треба було сказати.

«Ну, приїхали, – подумала Тамара. — Якщо я ще маю шанс на порятунок, то в нього ніяких шансів. І я йому навряд чи зможу допомогти».

— Чому ти мовчиш, Тамаро? — нервово прошепотів Олег. – Скажи що небудь.

«Вибач, — подумала Тамара, — але нічого втішного я тобі сказати не можу».

— Спершу велика валіза, — тихо сказала Тамара, згадуючи своє кримінальне минуле. — Тепер сокирка. Вона щось задумала.

– Що?

– Думай, – сказала Тамара. — До Нового року далеко. Навряд чи вона зібралася до лісу за ялинкою.

— Справді, — тихо промовив Олег. — А навіщо ж тоді їй зараз валіза та сокирка?

— А ти не здогадуєшся?

– Ні. Чесно.

– А ти подумай, – сказала Тамара, – ми вдвох могли б туди поміститися?

– Куди поміститися?

– Куди, куди. Розкудахтався. У велику валізу, от куди.

Олег відчув, як у нього холонуть ноги і і поачало сіпатись око. Він згадав розмір валізи. Згадав, як на дачі цією сокирою тесть займався розбиранням свинячої туші, а Ніна йому допомагала.

А Тамара згадала, як рік тому сама ганялася за чоловіком і також не з порожніми руками.

– Ти як хочеш, – рішуче сказала Тамара, – але я на таке не підписувалася.

— На яке таке? – не зрозумів Олег.

– А ти ще не зрозумів? – запитала Тамара. – Сокира. Велика валіза. Ну? Міркуй, кандидат наук. Адже все очевидно.

– Що очевидно?

– Все! — рішуче підводячись із ліжка, починаючи одягатися, відповіла Тамара. — А головне, що на місці твоєї дружини так зробив би кожен.

– Чому? Мені цікаво.

— Бо твоя дружина має мотив!

– Який мотив?

— У моєму випадку це були ревнощі, — відповіла Тамара, виходячи на лоджію. — Ревнощі, помножені на образу. Думаю, що тут все те саме. Ти як хочеш, а я йду.

– Як ідеш?

— Так само, як рік тому пішла та, з якою я застала свого чоловіка.

– А як вона пішла?

— Зрозуміло, що не в двері. Вона спустилася з балкона.

– Ти що? Адже тут третій поверх!

– Там був четвертий. Її врятувало, що під вікнами росли густі чагарники шипшини.

– Боже мій!

— Я ж говорю, що пощастило, — сказала Тамара. – Відбулася подряпинами. Закрий двері спальні. Швидко.

Олег зачинив двері.

— Невже ти збираєшся спускатись через лоджію? — спитав він.

– Ні! — злісно прошепотіла Тамара. — Я збираюся опинитися разом з тобою у великій валізі.

— Ти зараз іронізуєш? Це сарказм?

— Так, Олеже, це — сарказм! Де твоє почуття гумору?

– Про що ти?

— Я про те, що іншого виходу не бачу.

— Але ж і це не вихід!

— А що ти пропонуєш?

— Адже можна якось домовитися?

– Не сміши. Ти бачив її очі?

— Чесно кажучи, я не розглянув, але мені здається…

— Саме так, що тобі здається, — сказала Тамара. — Твоя дружина мала очі жінки, яка зважилася, — сказала Тамара, дивлячись униз. — Повір мені, я знаю, що говорю.

У двері спальні постукали.

— Олеже, — пролунав голос Ніни за дверима. — А чому ви зачинили двері? Даремно ви це зробили. Краще відкрийте самі. Тому що, якщо це зроблю я, покарання буде сильнішим. Ну ж бо. Не гнівайтесь мене. Відчиняйте двері.

Тамара рішуче увійшла до спальні і взяла з ліжка простирадло.

— Ще простирадла є? — спитала вона.

– В шафі.

— Діставай.

Олег дістав ще два простирадла. Тамара пов’язала їх разом.

— Спускатимемося на цьому, — сказала вона, прив’язуючи один кінець до опалювальної батареї в кімнаті.

– Я боюся, – сказав Олег.

— Ну і пропадай тут, якщо боїшся. А я пішла.

У цей момент почувся сильний удар по дверях спальні. Тамара розпочала спуск. Але коли до землі залишалося всього якихось метрів півтора, простирадло, прив’язане до батареї, відв’язалось і Тамара впала на землю.

— Ти не забилася? – крикнув Олег.

— Нормально, — відповіла Тамара і подивилася нагору.

– А як же я? – кричав Олег. — Більше простирадл немає.

– Тримай! — крикнула Тамара, спритно закидаючи пов’язані простирадла на третій поверх.

– Я боюсь.

– Чого? Сам подумай, чим ти ризикуєш? Згадай про сокиру. Про валізу велику. Ну ж бо. Не бійся.

– Ні! – кричав Олег. – Я не можу. Страшно.

Удари по дверях посилились. Олег почав одягатися.

– Відкривай! — кричала Ніна і з силою била сокирою по дверях.

А Олег у цей час кидався зі спальні на лоджію і назад, не знаючи, на що зважитися. Якоїсь миті він навіть заліз у шафу. Але відразу зрозумів, що буде швидко там виявлений, і виліз із шафи.

Здавалося, що все. Порятунку немає. Двері були майже зламані. І Олег чув зловтішний сміх дружини. І відчував запах кінця, що наближається. Як раптом… У цей останній момент йому, нарешті, спала на думку рятівна ідея.

І коли Ніна зламала двері і вбігла до спальні, Олег одразу відштовхнув її, вибіг зі спальні до коридору, з коридору — до передпокою, а з передпокою, схопивши черевики та куртку, вибіг із квартири. І вже за кілька секунд він вискочив із під’їзду.

Пізніше Олег казав, що саме тоді, опинившись на вулиці в одних шкарпетках і притискаючи черевики до грудей, він уперше відчув себе по-справжньому щасливою людиною.

У квартирі Олег більше не з’являвся. З Ніною спілкувався через адвоката. А при розлученні, за порадою Тамари, погодився на всі умови.

КІНЕЦЬ.