– Бабуся думає, що нам не треба було переїжджати до дядька Юри, – син важко зітхнув. – Я думав, вона все знає, а виходить – даремно розповів, тільки невдоволення викликав.

– Нічого, синку, сказав і сказав, – заспокоїла хлопчика мама. – Рано чи пізно Галина Василівна все одно дізналася б, ми просто з нею не встигли поговорити. Тож, не хвилюйся, все добре.

– А чому вона так сильно засмутилася? Навіть плакала.

– Не знаю, – знизала плечима Марина. – Може, хотіла почути ці новини від мене, а не від тебе. Подзвоню їй сьогодні, все дізнаємось.

… Вона і справді нічого не збиралася приховувати від колишньої свекрухи. Вони ніколи не були особливо близькими – Галина Василівна не дуже раділа вибору сина і підтримувала з невісткою стосунки на рівні формальної ввічливості.

Марина прийшла новенькою до класу, де навчався Андрій і з того часу вони не розлучалися. Батьки, звісно, не думали, що шкільна дружба закінчиться маршем Мендельсона, та молоді люди й самі так не думали.

Розписалися у 20 років і дружно вирішили винайняти квартиру, щоб одразу з’їхати від батьків. Марину, старшу із трьох сестер, ніхто вдома не тримав: вийшла заміж, живи своїм розумом. А ось мама Андрія ревнувала сина до його нового життя. Настійно запрошувала молодят жити до себе, спочатку дошкуляла своїми контрольними візитами.

Марина якось не витримала:

– Галино Василівно, ви спеціально без попередження приходите? Хочете перевірити, чи помита підлога? Хвилюєтеся, що Андрій погано харчується?

– Ні, звичайно, – підібгала губи свекруха. – Приїжджаю тоді, коли достеменно знаю – ви вдома.

– Добре, тільки телефон давно вже винайшли і надалі, будьте такі добрі – дзвоніть, якщо хочете приїхати в гості.

Жили вони з Андрієм добре. Жаль, недовго. Овдовіла Марина, коли синові Павлику було лише два роки – чоловік не стало, коли він повертався на машині додому. Свекруха їй дуже допомагала в той час: вона у онуці душі не чула, часто приїжджала або забирала його до себе. Треба сказати, Павло – копія батька, і теж із бабусею, як то кажуть, на одній хвилі.

Марина, коли прийшла в себе, почала шукати іншу роботу, зняла квартиру ближче до свекрухи – щоб бабуся з онуком бачилися частіше.

Років чотири Марина про особисте життя взагалі не думала. Спочатку – зрозуміло, переживала втрату, та ще дитина маленька, клопоту вистачало. Потім пішла у роботу, а весь вільний час проводила з Павлом. Жила, як багато самотніх матерів, немов у день бабака.

Зміни прийшли у життя вдови несподівано. Подруга запропонувала вакансію у своїй фірмі, і Марина успішно пройшла співбесіду. А там першого ж дня – сюрприз! – зустріла у коридорі Юрія Петровича. Як пізніше з’ясувалося, найзавиднішого нареченого в офісі.

Іскра між ними пробігла одразу.

Марина вперше за кілька років відчула інтерес до протилежної статі. Згадала, що вона ще молода, і зрозуміла: переживання від втрати вщухло, можна жити далі. Поринути з головою в роман не поспішала. Як тільки Юра почав доглядати, попередила, що має сина, а це завжди ускладнює нові стосунки.

Юрій, на щастя, нічого не мав проти дітей.

Навпаки, відразу став пропонувати спільне дозвілля, по-дружньому ставився до Павлика, подарував велосипед на день народження, водив на футбольний матч, кликав їх разом із мамою на рибалку.

За рік він запропонував Марині з’їхатися. І зробив це так, що вона не могла відмовитись. Потай купив дитячі меблі, і підготував кімнату для Павла:

– Мені набридло запрошувати тебе на побачення, хочу жити з вами разом.

Зваживши всі «за» та «проти», поговоривши із сином – він стрибав про радість, Марина погодилася. Зрештою, зняти житло вона завжди зможе, а якщо спільне життя піде як слід, то й добре.

Свекрусі вона про переїзд не сказала. Радитися з нею – переїжджати чи ні – Марині навіть на думку не спало. А за фактом вона збиралася поговорити під час зустрічі. Але Павлик її випередив. І, зважаючи на все, бабуся відреагувала не найкращим чином.

…Першою зателефонувати Марина не встигла, одразу почала готувати вечерю. Свекруха зателефонувала сама:

– Доброго вечора, Павлик мені розповів приголомшливу новину. І чи довго ти збиралася від мене це приховувати?

– Нічого такого навіть не планувала, Галино Василівно. Що тут ховати? Мені лише 35 років. Ви ж не думали, що я залишусь назавжди одна?

– Не думала. Але одна річ – гріти ліжко, інша – з’їхатися і жити разом. Ти про дитину не забула? Ти ж не сама живеш! Як хлопчику міняти житло, школу? Це ж таке пережиття!

– Не хвилюйтеся, Павло з Юрою чудово ладнають, і я добре подумала, перш ніж розпочинати спільне життя. І в початковій школі діти чудово адаптуються до нових умов, а школа тут майже на подвір’ї. І взагалі, Павлику потрібна чоловіча увага. Одна мати, хоч би як старалася, не може замінити хлопчику батька.

– Він йому не батько, – свекруха різко поклала слухавку.

«А ти мені не мати» – подумала Марина, яка ніяк не очікувала такої реакції, адже минуло сім років!

Життя пішло своєю чергою, Павло сам їздив до бабусі, передавав від неї мамі привіти. І все було добре, доки він не розповів Галині Василівні, що мама виходить заміж.

На цей раз мама Андрія дала волю почуттям:

– Марино, ти хоч уявляєш, що це таке – нерідний батько? Юра твій із ним займається лише тому, що свого сина поки що немає. А як народиться, Павло одразу для вас зникне.

– Галино Василівно, зупиніться. Стоп! Я не хочу це чути і давайте ми закінчимо, доки не посварилися. Загалом не розумію, які до мене можуть бути претензії. Якщо у вас є бажання спілкуватися з онуком і надалі, будь ласка, свої переживання залиште при собі.

– А інакше що? Ти не даси мені з ним бачитися?

– Поживемо – побачимо, – і Марина поклала слухавку.

Увечері розповіла все Юрі. Той не здивувався – бабуся переживає за долю єдиного онука:

– Вона змириться, Марино. Просто їй потрібен час.

– Вже минуло достатньо часу, і Павло зовсім не маленький, вона ж бачить – у нього все гаразд. Точніше – у нас все добре, – уточнила Марина. – Бабуся, здається, забула, що вона – колишня свекруха. Колишня! Вона мені ніхто! І якщо втручатиметься в наше життя або почне налаштовувати Павла проти тебе, я за себе не відповідаю.

– Облиш, навіщо загадувати далеко? Та й не можна її кидати одну, це жорстоко. Вона, можливо, через це і переживає. Треба з’їздити всім разом до вашої бабусі на чай. Ось розпишемося і поїдемо знайомитись. Що думаєте?

– Добре, поїдемо. Так, Павло? Поїдемо?

– Поїдемо, поїдемо! Обов’язково!

– Тільки дивись, нічого не розповідай бабусі! Це буде сюрприз.

– Прийнято! Сюрприз значить сюрприз…

КІНЕЦЬ.