Після того, як я освоїла комп’ютер, дочка віддала мені свій старенький ноутбук. Я відкрила для себе Інтернет та сайти знайомств. Там я зустріла свого Олексія Павловича, Льошу. Йому 67 років, він теж удівець і з інтелігентної родини. Ми часто гуляли з ним і ходили до театру. Я знала, що подобаюся своєму залицяльнику і запропонувала йому жити разом. Він же у відповідь дістав обручку і зробив мені офіційну пропозицію. Рая чудово знала про наші стосунки з Олексієм і навіть казала, що рада за мене. Тоді мені здавалося, що вона щиро говорить. Але ось новину про майбутнє заміжжя донька сприйняла в багнети: – Мамо, ти у своєму розумі? Куди тобі заміж, у твоєму віці?
Рідна дочка Рая мене дуже образила. Річ у тім, що я збираюся вийти заміж вдруге. Рая ж, разом з тим, щоб побажати мені щастя, стала натякати, що мені пізно стояти біля вівтаря. Потрібно вже до смерті готуватись.
Я прожила довге, але нічим не примітне життя. У 90-ті роки я залишилася молодою вдовою з маленькою донькою Раєю на руках. З того часу я постійно крутилася як муха в окропі, працюючи на двох-трьох роботах, не бачачи світла білого.
Жили ми, як і багато хто на той час, у комуналці. Добре, що сусіди трапилися добрі. Вони періодично наглядали за моєю донечкою і навіть допомагали з речами та взуттям для неї.
Наш гуртожиток знаходився в самому центрі міста і вже на початку 2000-х він сподобався якомусь бізнесменові. У результаті нас усіх розселили по околицях, але замість кімнати в комуналці ми отримали повноцінне однокімнатне житло.
Почався новий важкий період: треба було відремонтувати та облаштувати порожню квартиру. Щиро кажучи, все своє життя я тільки бігла: то на роботу, то на іншу роботу, то додому.
Відпочивати та насолоджуватися життям я почала вже на пенсії. І зараз мені 62 роки. Я підробляю гардеробником і отримую пенсію. Дочка давно стала самостійною та з’їхала від мене.
Загалом, на хліб з маслом мені вистачає, тож у постійному життєвому бігу потреба відпала. Я почала гуляти в парку, ходити в кіно та театр, відкрила для себе цікаві музеї та навіть записалася на комп’ютерні курси. Хоч би як банально це звучало, моє життя почалося саме на пенсії.
Після того, як я освоїла комп’ютер, дочка віддала мені свій старенький ноутбук. Я відкрила для себе Інтернет та сайти знайомств. Там я зустріла свого Олексія Павловича, Льошу.
Йому 67 років, він теж удівець і з інтелігентної родини. Ми часто гуляли з ним і ходили до театру. Я знала, що подобаюся своєму залицяльнику і запропонувала йому жити разом. Він же у відповідь дістав обручку і зробив мені офіційну пропозицію.
Рая чудово знала про наші стосунки з Олексієм і навіть казала, що рада за мене. Тоді мені здавалося, що вона щиро говорить. Але ось новину про майбутнє заміжжя донька сприйняла в багнети:
– Мамо, ти у своєму розумі? Куди тобі заміж, у твоєму віці?
– І з якої пори вік став перешкодою для шлюбу? – обурилася я.
– Ох, мамо, краще молитви вчи, у твоєму віці вже настав час, – порадила мені дочка, закочуючи очі.
Мало того, Рая сказала, щоб я щоранку за допомогою дзеркала перевіряла, чи дихає мій коханий. Їй здалося, що це смішний жарт. А мені після цих слів стало боляче та прикро.
Я розраховувала на підтримку з боку єдиної рідної людини, а отримала ніж у спину. Ми з Олексієм вирішили, що все одно зіграємо невелике весілля, хоча Рая сказала, що на церемонію не прийде. Що ж, це її рішення. З таким посилом як у неї, можливо, я б і сама не хотіла її бачити на своєму весіллі.
КІНЕЦЬ.