На мою думку, в нашій країні час створювати суспільство незаміжніх і нещасних жінок. Ну, а що, чому б не запозичити досвід в анонімних алкоголіків? Приходиш на зустріч і кажеш: «Привіт! Мене звуть Ема, і я незаміжня». І у відповідь тебе ніхто не засуджує. Усі розуміють, тому що знають, що означає жити без чоловіка і відчувати зневажливі погляди заміжніх сусідок, однокласниць чи колег.

Я народилася у міжнаціональній сім’ї. Мама в мене, – українка, батько – татарин (він мусульманин за віросповіданням). Батькам довелося пройти чимало перешкод, перш ніж вони змогли одружитися. Проти їхнього шлюбу були обидві родини. Тому, отримавши бажане, батьки дуже цінували один одного та змогли виховати двох щасливих дітей – мене та брата Руслана.

Вони часто повторювали мені, що я – найкрасивіша і найгідніша дівчина. Я ставала впевненішою у собі після таких слів. Іноді мені навіть здавалося, що моїм чоловіком буде, як мінімум, якийсь олігарх. Але сталося трохи інакше. Я зустріла Артема.

На той час я вже закінчила медичний коледж і працювала медсестрою у хірургічному відділенні. Артем був водієм на підприємстві.

Він займався доставкою побутової хімії. Заробіток залежав від того, скільки часу він проводить за кермом, тому іноді Артем практично добу не вставав із-за керма.

Ми обоє жили з батьками та переживали, як вони відреагують на наші стосунки. На диво, новина про те, що в мене є залицяльник, їх не збентежила.

– Приводь знайомитись, – сказав батько.

Батьки одразу порозумілися з моїм хлопцем. Я раділа цьому як дитина. Якось Артем подзвонив мені та сказав:

– Готуйся, за тиждень приїду тебе сватати.

– А що як я відмовлюся?

– Головне, щоб батьки погодилися, а твоє “Так” мені вже підказало серце.

Артем був дуже романтичним та галантним. За традицією, він привіз подарунки мені, своїй нареченій і всій моїй сім’ї. Заручини пройшли урочисто і весело. Через пів року ми стали чоловіком та дружиною. Напевно, на той момент я була найщасливішою дівчиною на світі. Весь світ, здавалося, обертався навколо мене, а головне – поряд був чоловік, що кохав мене.

Після весілля ми переїхали до батьків чоловіка.

– Будинок у нас великий, – сказала свекруха. – Ми поживемо на першому поверсі, а ви – на другому. Зустрічатимемося хіба що на кухні або в їдальні, за обідом.

Але насправді справи були інакші. Свекруха частенько заходила на нашу половину будинку. Я кілька разів заставала матір чоловіка у своїй спальні. Вона то виправляла подушки, то розвішувала сорочки Артура в шафі. Я сказала коханому, що почуваюся не у своїй тарілці. Він обіцяв поговорити з матір’ю.

А після цієї розмови стало ще гірше. Свекруха спочатку натякала, а потім прямо почала говорити, що це вона – господиня в будинку, а я маю її слухатися. Перший рік я так і робила. Найпринизливішим для мене раптом стало питання про дітей. Свекруха прямо в мене питала, як часто у нас з Артемом буває близькість і чому у нас досі немає дітей.

– Ти, мабуть, хворієш, – констатувала вона, не знаючи, що всі необхідні аналізи я вже здала.

В Артема, щоправда, не було часу сходити зі мною до лікарні. Свекруха навіть думки не допускала, що причина могла бути в її сина.

Коли нарешті я змусила чоловіка піти зі мною, лікар призначив йому лікування. Ще рік я терпіла нападки свекрухи, а потім дізналася, що чекаю дитину.

Якщо чесно, реакція в мене була неоднозначною: спочатку я зраділа, а потім зрозуміла, що не хочу виховувати дитину в тому будинку, де мені не раді. Я готова була терпіти заради чоловіка, але віддавати малюка на “виховання” свекрухи – це занадто. Ми поговорили з Артемом і вирішили, що я під час виношування буду у своїх батьків. Свекруха, звісно, була проти. Але коли мій батько прийшов за валізою, притихла.

У батьків мені, звичайно ж, було спокійніше. Поки я жила зі свекрухою, я мала загрозу викидня, а тепер навіть токсикоз мучити перестав. Я насолоджувалась своїм станом. Але, як виявилося, і вдома на мене чекали неприємні сюрпризи.

Якось після вечері батько сказав:

– Донечка, нам треба серйозно поговорити.

– Так, тату, слухаю.

– Нам треба вирішити, як тобі жити далі. Я не можу залишити тебе в будинку, де до тебе погано ставляться. І більше не можу поважати твого чоловіка, якщо він не може відстояти тебе перед своєю матір’ю. Тобі треба розлучитися.

– Як це? Тату, ти ж знаєш, що я кохаю Артема!

– Так, знаю, але одним коханням ситий не будеш. У тебе скоро буде дитина, подумай про це. Ось моє рішення: ти подаєш на розлучення і залишаєшся у нас. Артем зможе приїжджати до дитини, коли захоче. Але, якщо ти заперечиш, тобі доведеться піти.

Зовсім. І тоді забудь, що в тебе колись були батьки. Артем, на жаль, не став гідним чоловіком, а серйозні рішення у цьому житті має приймати саме чоловік. Отже, я звалю на себе тягар відповідальності. Подумай, будь ласка, про це. Сподіваюся, ти ухвалиш правильне рішення.

Після цієї розмови я ніби опинилася на краю прірви. Батько фактично поставив мене перед вибором: або він, або чоловік. Я поки що навіть не знаю, як про це розповісти Артему. Єдиний вихід, як на мене, переїхати від батьків. Але я не впевнена, що в нас вистачить грошей. Як мені вчинити? Я просто розгублена.

КІНЕЦЬ.