«Ось знову зараз натрапила на статтю, що чоловіка не треба шкодувати, бо жалість принижує. Відразу згадала історію моєї прабабусі. Напишу її від її обличчя, тому що вона розповідала мені в дитинстві:

«Іду я базаром у сусідньому селі, а там хустки продають. Але я краєм ока тільки подивилася і далі пішла.

Чи до хусток тоді було! Оленка з Ніночкою в мене поруч, а Василь біля базару на коні на нас чекає, з козаками говорить.

Одна хустка така гарна. Зелений прямо під мої очі і як твої очі. Ну не потрібна вона мені, обійдуся. Заплющила очі і більше не дивилася на неї. Вийшла із ринку.

Оленка тягне кудись, Ніночка на руках. Дивлюся на Васю мого. Гарний козак такий. Сильний, молодий та вихровий. І так мені стало шкода його, так шкода стало, що серце защеміло від жалю.

Такий козак добрий Василь, а в його баби хустки такої зеленої немає.

Розвернулась, дівок Василеві віддала і побігла на базар, і від жалю купила хустку, намисто і кохточку. Не собі купила, мені не треба, не пані, Василю купила, щоб я ходила і він жалості у мене не викликав такої».

Тож треба чоловіка шкодувати, але робити це правильно».

КІНЕЦЬ.