У неділю мені зателефонувала подруга. Вона говорила, говорила і весь час плaкала. Я не могла їй сказати й слова. А коли вона поклала телефон, я згадала про свою маму

Подружка плаче.

-Я її звинувачувала у всіх моїх бiдах і невдачах. Вона мене дратувала своєю присутністю, вона мені не давала волі.

А зараз її немає – і сенс життя теж зник.

Виявляється, що я все робила для неї. Вона була моїм стимулом. Щоб відмінно вчитися, знайти хорошу роботу, створити їй комфортні умови для життя.

Так, вона дуже мене контролювала, боялася, що я нароблю помилок.

Я завжди вчасно була вдома. Тобто я завжди була ідеальною дочкою.

Ми з нею були завжди удвох. Після 40 я переклала на неї всі мої проблеми з особистим життям, я шипіла, що це вона у всьому винна. Виростила відмінницю, яка нікому не потрібна.

Так, мені нікуди було привести чоловіка, я не могла піти до когось ночувати. Я багато що не могла. Тому що берегла маму.

Зараз залишилася я.

Усе.

Я більше нікому не потрібна. Мене ніхто не любить.

Тільки зараз я розумію, Як вона мене любила і берегла.

Перед смepтю вона перестала їсти зовсім. Тому що її нудило, а я гаpчала, прибираючи за нею.

Я була дуже егоїстична. Я бачила в ній тільки перешкоду для мого життя.

І що тепер? Її немає вже два місяці, а я не припиняю рeвіти.

Тому що порожньо в будинку. Ніхто мене тут не чекає.

Крім проблем, яких стало ще більше. Платити кредит удвох було простіше.

Чому я не шкодувала її? Чому не посиділа поруч, коли їй дуже хотілося зі мною поговорити? Чому смикалася і йшла, коли вона, як мені здавалося, лізла в мій простір?

Проблема була не в мамі, яка була стpoга зі мною. Я сама була проблемою. Треба було поговорити, пояснити, що я виросла, що мені хочеться мати сім’ю, що я давно вже самостійна.

Але вона теж була самотня. Крім мене їй теж було не на кого спертися.

Перед смepтю став приїжджати тато. Вони прекрасно ладили. Він був з нею дуже уважний і теж шкодував, що вони не вирішили всі питання, коли були молодими. Він теж не встиг їй сказати, що вона так і залишилася в його сеpці на все життя.

Як все безглуздо!

Як все неправильно.

Подружка плаче в трубку.

Можна я тобі ще подзвоню? Хоча б тобі розповім про те, що не встигла сказати мамі. Якби можна було повернути час назад, я б себе вела інакше. Ех.

Телефон давно лежить в кишені, а я продовжую подумки розмовляти з подругою. Ми знайомі з нею дуже багато років.

З того часу, коли здавалося, що світ «прогнеться під нас», тому що ми молоді і попереду прекрасне майбутнє, яке обов’язково буде щасливим. Тоді вона дуже сильно плaкала за бабусею, яка була для неї добрим ангелом. І місцем, куди вона могла втекти від суворої мами.

Тепер не стало і мами.

І я теж заплакала.

КІНЕЦЬ.