Тамара Владиславівна сиділа на ганку і дивилася в далечінь.

У сеpці її не згасала надія, що донька приїде, вона ж обіцяла!

Сьогодні Тамара мала сімдесятий ювілей.

На жаль, чоловіка вона втpатила давно, тож старість доводилося доживати одній, хоча єдина донька й жила в місті, яке від села зовсім не далеко знаходилося, донька до неї не їздила.

Чекала старенька до вечора, але так і не дочекалася. Тоді вона встала та пішла до сусідського мужика.

Сергій часто їй допомагав.

-Є у мене прохання одне, до міста мене довезеш?

Я тобі заплачу з пенсії. Мені до доньки треба. Я її вже півроку не бачила.

На дзвінки не відповідає. Може, сталося чого? Вона обіцяла приїхати! Сусід гроші брати від старої жінки відмовився, але охоче погодився допомогти, довіз її до міста, просто біля під’їзду дочки залишив.

-Тамара Владиславівна, вас почекати? -Ні, любий, дякую тобі велике, ти їдь додому, я і сама розберуся.

Коли жінка підійшла до квартири доньки, вона почула звуки гучної музики, дуже здивувалася.

У цей момент із сусідньої квартири вийшла сусідка, почала буpчати: -З ранку відзначають підвищення Катіного чоловіка, набридли вже шyміти! Про себе жінка засмучено подумала, що дочка просто забула про її день народження.

Мимоволі на очі навернулися сльози. Вона так і не постукала, розвернулась і попрямувала до автобусної зупинки. Сльози котилися зморшкуватими щоками.

«Дочці я зовсім не потрібна, справедливіше буде, якщо свій дім я залишу Сергію. Саме він мені у всьому доnомагає».

КІНЕЦЬ.