Ми з чоловіком почали зустрічатись 7 років тому, 3 роки як живемо разом. Особистої квартири поки що немає, бо жили з його дідом та бабусею.

Все було нормально, поки цього літа його бабусі не стало і догляд за дідом ліг на наші плечі. Мені довелося звільнитися з роботи, щоб мати можливість доглядати його, оскільки чоловік заробляє набагато більше за мене.

Проблем із грошима немає, але проблема в іншому. Дід 6 років тому переніс напад, не лежачий, але самостійно з ліжка встати не може. Прання, прибирання, приготування, все на мені, хоча це все дрібниці, суть не в цьому.

Дід не дає нам спати, ночами репетує «Підніміть мене» (до речі, мені не під силу його підняти, тому що для мене він занадто важкий).

Коли ми йому намагаємося пояснити, що надворі ніч, що Андрію вранці на роботу, починаються образи, він репетує на весь будинок. Мені вже соромно дивитись у вічі сусідам.

У результаті спимо ми по 4-5 годин, а вранці, коли ми його таки піднімаємо, він снідає і починається друга частина концерту: «Покладіть мене!»

Він репетує, що ми не даємо йому спати, всі претензії завжди висловлюються упереміш з лайкою та образами. Я ходила до його терапевта радитись, він виписав діду заспокійливе, але все стало лише гірше.

Змінили ліки на снодійне (щоб хоча б ночами не прокидався), але й вони теж не підійшли – дід почав плутати сни та реальність. Чого ми тільки не наслухалися, доки не перестали їх йому давати.

Дід знущається з нас усіма доступними йому способами і весь час звинувачує нас у тому, що це ми погані, бажає нам не жити, проклинає. Я вже не знаю, як реагувати на нього – кинути і виїхати на житло ми можемо, але шкода ж дурня, зникне він без нас.

У мене був досвід догляду за тяжкохворими, але такого ставлення до себе я ніколи не бачила і не була до нього готова. Нерви вже здають, бо я цілодобово вдома з ним і скільки це триватиме, навіть не уявляю.

КІНЕЦЬ.