Віра вмивалася холодною водою і з гіркотою думала: «Коли вона з коханої мами та дружини перетворилася на «Цю…»?».

Коли почала розвалюватися сім’я? Коли вперше пробачила чоловікові зраду? Коли дізналася про інтрижку із сусідкою і знову вибачила. Ну, помилився, з ким не буває?. Коли почала здогадуватися про зв’язок з його колегою? Та що здогадуватись… Знала вона про це!

Вона нерозумна? Просто хотіла зберегти сім’ю! Заради дитини? Заради себе? Заради пам’яті своїх рідних? Чи боялася зізнатися собі, що вона погана дружина та матір? Чи просто не можна бути копією іншої людини і переносити її вчинки у своє життя?

Віру виховували бабуся та дід. Про батьків Віра знала лише одне: «Були та пішли. Зовсім пішли. Безповоротно!

Бабуся завжди була доброю, ласкавою, затишною. Дід, навпаки, прямий, строгий, але справедливий.

Бабуся примудрялася бути скрізь. Віра з дідом тільки прокинулися, а бабуся з сяючим обличчям до столу кличе снідати. Віра зі школи прибіжить, а в домі чистота й порядок та обід готовий. А як дід з роботи повернеться, то бабуся біля нього наче бджілка біля квітки в’ється. А той і поцілує, і слово добре скаже і куховарство похвалить.

Віра дуже хотіла бути такою дружиною, як бабуся, а чоловіка хотіла такого, як дідусь.

Коли бабусі не стало, дідусь довго не протягнув. Його сил вистачило, щоб будинок продати, купити однокімнатну квартиру внучці. Решту грошей другові віддав.

Друг, коли дід поспішив слідом за коханою дружиною, добрий похорон справив, Віру до себе на роботу влаштував. Гроші, що залишилися, під відсоток у свій банк поклав. На них Віру вчив.

Віра заміж вийшла і намагалася бути такою ж господаркою, як бабуся. Спочатку погано виходило. Бабуся жодного дня не працювала. Часу в неї багато було на домашній клопіт. Згодом Віра пристосувалась до сімейного життя. Потім син з’явився. Ні, Віра, на жаль, дітей не могла мати. Тільки ось у її чоловіка колись була кохана… Ще до весілля. Вона-то й народила хлопця. І відмовилася. Свекруха Віри дитину взяла, але порозумітися з нею не змогла. Це тільки говорити про милосердя добре і робити його чужими руками. А як самому поворухнутися…

Ось і з’явився у родині Микитенків малюк.

А сьогодні… Сьогодні… Сьогодні прийшло розуміння, що так більше не можна. Що вона… Вона… Що так неправильно…

Син прийшов зі школи і замість привітання вигукнув батьковими словами: – Що на обід?!

Віра спочатку розгубилася, але не стала придавати увагу – багато дітей починають повторювати за батьками. Потрібно просто поговорити з чоловіком… Така поведінка в порядку речей. З віком зміниться.

– Привіт, золотий мій. Переодягайся. Якраз вечеря наспіє, – Віра потягнулася поцілувати сина. Той із невдоволеним обличчям ухилився і пробурчав: – Нічого не готове. Чим тільки займалася?

– Я, взагалі-то недавно з роботи прийшла, – ображено відповіла Віра і пішла на кухню. У відкрилися двері – прийшов чоловік.

– Що обідати, – вигукнув він з-за порога.

– Тату, прикинь, ЦЯ ще нічого не приготувала!

– Зі своєї кімнати відгукнувся син.

Віра застигла. Як він сказав? “ЦЯ?!”. Не «мама». Навіть не мати. Може, не дочула?

Чоловік та син зайшли на кухню. Віра ставила на стіл посуд.

– О! – зрадів чоловік, – а ти сказав, що нічого немає!

– Ця сама мені сказала, – буркнув син.

Віра уважно подивилася на сина. Той відповів їй поглядом, сповненим… незрозуміло чого. Так дивляться на будь-кого, але не на матір.

– З якого часу я стала «Цією», а не мамою? – спитала Віра, намагаючись говорити спокійно.

– А ти мені ніхто! – заявив син, – Ти мені брехала, що ти – моя мама!

На очах Віри з’явилися сльози. Чоловік опустив погляд у тарілку, потім підвівся і заявив: – Так! Я сказав! Він хлопчик великий! Йому час знати!

У Вірі стало погано. Жінка встала з-за столу і, як у тумані побрела у ванну.

У ванній Віра пробула близько години. Намагалася зібратися з думками. Як відреагувати? Напевно, треба поговорити. Але не зараз. Наразі ніхто не зможе нормально спілкуватися. Потім. Все потім. Звичайно, хотілося кричати, що вона його справжня мама, а не та, що відмовилася! Що вона його дуже любить! Що нехай він згадає, скільки всього гарного було в їхньому житті!

Віра повернулася на кухню. Усі поїли. Навіть не подумали, що вона також голодна. Зі столу, як водиться, не прибрано. Посуд… Та що посуд?! Шматок хліба з підлоги не підняли! Віра відкрила холодильник. Її йогурт також забрали. Це чоловік. Він завжди так робить, коли хоче її позлити. Не вдалося. На Віру зійшов спокій. Дивний такий спокій… Вона взяла чисту каструлю, приготувала пельмені і з’їла їх прямо… так, так, прямо з каструлі. Акуратно її помила та поставила назад. Решта посуду? Хто їв, той хай і миє. І зі столу заодно прибере.

Віра хоч і намагалася бути схожою на бабусю, характер успадкувала дідів.

Чоловік у спальню не прийшов. Швидше за все, побоявся розмови. І ну його. Спати. Не вдалося…

Вранці Віра встала рано. Одяглася, нафарбувалася, як завжди і… пішла на роботу. Рано? Ну і що…

Поки її ніхто не чіпав, Віра працювала чисто механічно з абсолютно порожньою головою.

А от коли викликала начальниця… Там і пробрало… Вона не витримала і дала волю сльозам… Начальницею була жінка продумана, хватка. Вона Віру пошкодувала і, скориставшись ситуацією, відправила у відрядження!

До речі, начальниця – це онука друга діда Віри. Ось вона ситуацію взяла під контроль. Квартиру Віри, яку здавали в оренду, звільнили. Ні, не подумайте, не вигнали нікого. Здавали подобово. Так вигідніше. Зробили там ремонт. Не супер, звісно, ​​але жити можна. Гроші у банку відсотками приросли. Не так, щоб «ух», але ремонт зроблений і на меблі вистачить, якщо не шикувати, звісно.

Віра з відрядження повернулася до своєї квартири. Подзвонила чоловікові, що прийде по речі. Взяла з собою «підкріплення» в особі начальниці.

Її речі були зібрані до сумок. Віра за порадою начальниці методично перевірила, чи все зібрано, в якому стані, чи не взяла чогось зайвого.

Нової співмешканки, на щастя, вдома не було. Що порадувало. Син із своєї кімнати так і не вийшов. Прикро, звичайно, але, напевно, на краще. Чоловік, чекав чого завгодно, тільки не абсолютного спокою з боку все ще дружини.

– Я подав на розлучення, – повідомив чоловік. Віра непевно знизала плечима. До суду піде не вона, а адвокат її роботодавця.

Все склалося чудово для обох сторін.

Хотілося б, звичайно, написати, що нова дружина виявилася негідницею. Але ні. Вона виявилася гарною господинею, коханою дружиною та нормальною мачухою.

Чоловік, вже колишній, погодився виплатити Вірі потрібну суму за меблі та машину, куплені за спільні гроші.

Із сином помирилися. Батько спеціально налаштовував хлопчика проти Віри, щоб він став на його бік. Син дуже любив маму, був проти розлучення та появи нової “матусі”. Батько скористався хлопчиськом. Син прийшов вибачатися. Поплакали разом.

Віра знову вийшла заміж. За онука дідова друга, котрий був закоханий у неї ще з дитинства.

До речі, тому начальниця, яка є рідною сестрою нового чоловіка Віри, так швидко організувала розлучення.

І Віра, і її колишній чоловік, і справжній їй тільки спасибі сказали.

Але це потім, коли всі пристрасті вляглися.

А Віра… Віра отримала не лише чоловіка, а й друга та однодумця. І все вони робили разом.