-Мамо, мамо, ти що спиш? – Ігорчик зайшов у кімнату покликав матір.

– Вставай, мамо.

Хлопчик уже давно прокинувся.

Мати мовчала…

Вже й молодша сестричка Оля прокинулася. А мама все спить.

В хаті було холодно й Ігорчик пішов приніс дров, у заклав їх у грубку.

Маленька Оля раптом розплакалася. Ігор витяг її з ліжечка.

-Ну що ти? Холодно? Мама втомилася, спить, зараз встане і піч розігріє. Почекай трохи, ось кашка є, давай я тебе нагодую.

Ігор нагодував Олю холодною кашкою з ложечки.

Та і сам він їсти захотів… Але він не маленький, йому в школу вже скоро. Ось пройде зима, потім літо, а потім він і до школи піде…

-Чому ж так довго мама не прокидається? – думав Ігор. – Що таке? Холодно ж як в хаті…

Він загорнув нагодовану Олю, в теплу ковдру і сам вдягнувся тепліше.

Він поїв хліба з молоком і сів казки Олі розповідати.

Час від часу він не забував кликати маму, але та мовчала…

Раптом хтось постукав у двері. Ігорчик побіг відкривати. На порозі стояла сусідка, тітка Катерина.

-Хазяї, ви що спите до обіду, – діловито запитала вона. – Вже вечір скоро, а у вас все піч не гріє досі.

Сусідка зайшла в кімнату і ахнула.

-Марійко! Марійка… – тільки й сказала вона. – Як? Ох, ти, Боже мій… Марійка, Марія… Та що ж це… Ігорчику, давай швиденько, ходімо до нас…

Тітка Катерина взяла Олю на руки і охаючи побігла разом з Ігорчиком до себе додому.

-Уляно, візьми дітлахів, доню, погодуй їх… Я зараз, до тітки Наді збігаю, ох…

-Мамо, що сталося?

Тітка Катерина щось зашепотіла швидко на вухо Уляні, та прикрила рот рукою, взяла Олю, покликала Ігорчика…

…Ігорчик потім ще побачив маму. Йому сказали піти, попрощатися.

Мама гарна така була, з квіточками… Бабусі, що сиділи поруч, плакали.

Приїхав їх тато і забрав Ігорчика з Олею. Він довго плакав і називав маму на ім’я.

-Марічко, Марічко, що ж мені тепер робити, – плакав тато.

Ігорчик вирішив, що тато не знає нічого, він підійшов і торкнувся батька за руку.

-Тату, мама не зможе прийти до тебе…

-Я знаю, знаю, синку. Це я, я винен, – плакав він.

Прийшла тітка Катерина.

-Михайло, ти хоч дітей погодував?

Тато сидів, опустивши голову і дивлячись перед собою.

-Це я, я Катрусю винен…

-Годі тобі… Що вже тепер… Ти що надумав? Назад поїдеш? Чи з дітьми залишишся?

-Куди я поїду, – посміхнувся той. – Наїздився вже.

-Ти давай перестань… З кожним може трапитися… Ну погуляв… Марія твоя слаба була давно, а тут звісно перехвилювалася… Добре, Михайле, пожурився і досить. Настав час братись за справи. До голови села сходи, він тебе візьме назад.

-Та знаю, Катрусю. Дякую тобі, що допомагаєш.

Ігорчик тим часом сидів і тихенько плакав. Він дуже, сумував за мамою…

А через тиждень, відтоді як тато повернувся, до них приїхала тітка Зоя.

Вона називала дітей сирітками, плакала, господарювала в хаті, прибирала мамині вишиті рушники і казала називати її мамою.

Тато почав приходити додому похмурий, вони сідали з тіткою Зоєю і діставали ігристе.

Ігорчик не міг називати тітку Зою мамою, а Оля маленька, вона може.

Вона не пам’ятає маму, а Ігорчик пам’ятає.

Тітка Зоя почала жалітися чоловіку на Ігорчика. Почалися часті сварки в сімʼї…

А тут бабуся приїхала, і попросила забрати дітлахів до себе. Ігорчик хоч і погано знав бабусю, але все ж таки краще з рідною бабусею, ніж із тіткою Зоєю.

Але батько не погодився…

Тоді вирішив Ігорчик що точно піде. У місто поїде, там знайде бабусю, мамину маму, якій тато не віддав їх з Олею.

Зібрався він, з Олею попрощався, пообіцяв обов’язково забрати її, як тільки до бабусі добереться.

Пішов він.

Раптом Ігорчика хтось гукнув, дивиться, а то Улянка, тітки Катерини донька.

Вона розумна, у місті на вчительку вчилася.

Ігорчик у неї вчитиметься в першому класі. А може й не буде тепер…

Хлопчик заплакав, як Ульянка його обняла.

І він їй все розповів. І про тітку Зою, про сварки, і як хотів у неї, Улянки вчитися, і як бабусю шукати у місто йшов.

-Ану ходімо, – насупила брови Улянка.

Додому до себе привела, тітці Катерині щось сказала, та руками сплеснула.

Залишила Ігорчика, а сама в хату до них пішла.

Ох, і сварилася Улянка. Ольку спочатку привела до тітки Катерини, прямо з рук тітки Зої забрала, а потім…

Таке було… Тітки Зої перини і подушки викидала… Ух…

-Що ти робиш, – кричав Михайло. – Мені як з дітьми жити одному, їм потрібна мати.

-Мати! – кричала Уляна. – Мати, а не оця Зойка непутяща! Де Ігорчик у тебе?

-Вдома, – сказав чоловік.

-Вдома? Ану йди знайди!

-Ігор, Ігорчик, – покликав той.

А Ігорчик за тіткою Катериною сидів у неї. Не хотів додому йти.

-Що? Знайшов? Як поспиш трохи, то поговоримо, – сказала Уляна, розвернулась і пішла додому.

-А що? – гукнув їй Михайло. – Може ти підеш за вдівця з двома дітлахами заміж, раз розумна така?

-А може й піду, – гукнула Уляна. – Проспись спочатку, наречений!

-От би Улянка стала нашою мамою, – шепотів засинаючи Ігорчик Олі, яка лежала поруч.

-Ма-ма, – лепетала Оля. – Ма-ма…

Пішов до школи Ігорчик, в перший клас першого вересня.

Вів його за руку гордий тато, чистенький, у новому костюмі. Ніс на руках ошатну Олю.

Гордо крокував Ігорчик, до улюбленої школи, до улюбленого класу, до улюбленої вчительки.

Цілий вечір вчили, що мама, не мама зовсім, а Уляна Сергіївна…

-Мама, мама, матуся, – вимовляв тихенько Ігорчик миле слово, яке цілу вічність нікому не говорив.

-Матусю, – підходив він до неї на перерві. – Мамо…

-Так сонечко…

-Мамо… Матусю, – казав хлопчик і обнімав свою маму.

Обіймає Уляна Сергіївна свого синочка і дивиться поверх голови його ласкаво.

Як мати з батьком відмовляли її… Та куди там, уперлася.

Довелося їм погодитися…

-Дивися, Михайло, – сказав батько Уляни. – Якщо що…

Не забував Ігорчик і маму Марію…

Тільки з часом образ її ставав все тьмянішим і тьмянішим…

Мама з татом ще братика і сестричку їм з Олею народили.

Дружно прожили життя своє Уляна з Михайлом.

Всіх дітей виростили, вивчили, не посварилися жодного разу у них на очах.

І діти так свої сім’ї будували, щоб з повагою було все і з любовʼю.

А тепер уже й онуки і правнуки за їхніми завітами живуть…