Ми з Ромкою познайомилися, коли мені виповнилося 18, а він тільки-но повернувся з армії. Я була зухвалою, веселою, вільною. Ми ганяли на скутерах, ходили на концерти. У вихідні подорожували. В обох за плечима був технікум. А у планах – інститут.

Одружилися через півроку, і я переїхала в його однокімнатну квартиру.

Через рік з’явився Ванька – наш первісток. Ромка вступив заочно в інститут, працював, а я розчинилася в домашніх клопотах.

Після інституту чоловік знайшов престижну роботу, він першокласний фахівець із комп’ютерів і в нашому місті був на вагу золота. Я любила Ромку і безмірно ним захоплювалася!

У мене після Вані народився Микита. І потім почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Після операції мені дали групу з інвалідності, посадили на довічні ліки.

На той час ми вже переїхали в троячку, купили машину. Жили загалом непогано. Хоча жодного разу не відпочивали за кордоном та взагалі нікуди не виїжджали, лише влітку на озеро. Що таке салон краси я не знала, фірмового одягу у мене не було. Чоловік накопичував гроші на бізнес, він вирішив паралельно займатися нерухомістю – купувати квартири без ремонту, упорядковувати їх і здавати.

Але на квартири потрібні були гроші, і Ромка почав умовляти мене народити ще дітей, щоби вкласти в цей бізнес материнський капітал. Я відмовлялася, але він наполяг. Так з’явилися на світ Володя, Діма та Мишко.

Зараз я розумію, що чоловікові були важливими не так діти, як гроші на його бізнес.

З появою малюків стало складніше, вони часто хворіли, молодший був слабкий, із затримкою у мовному розвитку. І чоловік став дедалі частіше “пропадати на роботі”. Потім вирішив перевестись до столиці, обіцявши приїжджати на вихідні.

Але незабаром він почав з’являтися раз на місяць. А одного разу я дізналася, що він таки приїжджає щовихідних, але зупиняється у своєї мами. Ми поговорили, і він зізнався, що втомився від побуту та хоче розлучення.

Я терпляче чекала, що він схаменеться, хоча грошей він став давати нам все менше. Дійшло до того, що на дитячого стоматолога я збирала з допомоги по інвалідності.

Діти також були на стресі. На Володьку почали приходити скарги зі школи за погану поведінку.

Влітку чоловік погодився відвести хлопців на озеро. Коли діти повернулися, то розповіли, що тато там був із якоюсь тіткою. Вони спитали його: “А як же ми з мамою?” На що чоловік відповів, що у свої 47 років він уже старенький, хоче відпочити та пожити для себе. А діти вже виросли і батька не потребують. Хоча Дімці на той момент було лише 4 роки.

Я знала, що біля озера приватний будиночок, який належить нашому другу. Раніше ми там зупинялися. Наступними вихідними я віддала дітей мамі та поїхала туди. Постукала, і мені відчинив двері мій чоловік. І там же знаходилася вона… Жінка років на 10 старша за мене. На вигляд звичайна тітка. Побачивши мене, вона почала реготати.

Я поїхала у сльозах і ввечері зателефонувала мамі чоловіка. Вона мені сказала, що завжди буде на боці сина. А я невдаха та інвалід, народжувала хворих дітей, яким і дати нічого не можу, бо нічого не досягла у житті.

Нова Роміна жінка –  має дві квартири в столиці, дві освіти, престижну роботу. Дітей правда немає, але їм із Ромкою вони й не потрібні.

Так у 44 роки я залишилася сама з дітьми. Родичі мене критикують, кажуть, що я сама у всьому винна: ​​”Ти що не знала, який Рома? Він із рідних за будь-яку допомогу бере гроші, всіх намагається використати. І з цією жінкою зв’язався, бо вигідно”.

Подруги звинувачують у пасивності, вмовляють знайти собі цікаве заняття, а я не маю сил щось змінювати, повна апатія. Раніше хотілося помститися чоловікові, знайти іншого чоловіка, адже виглядаю я дуже добре. Але насправді нікого іншого я не хочу.

Звичайно, в душі я сподіваюся, що Рома повернеться. Адже на розлучення він так і не подає, мабуть, бо вся його нерухомість оформлена на мене та наших дітей. Отже, шанси в мене є.

КІНЕЦЬ.