Сидячи на кухні, я розмірковував про мрію. Мрії, яка, здавалося, так і залишиться недосяжною. Я завжди хотів велику родину, сміх дітей, наповнений іграшками будинок.

Але моя дружина Аня мала зовсім інше бачення нашого життя. “Діма, я вже казала, мені не потрібні діти. Я не хочу псувати своє здоров’я та тіло,” – її слова звучали рішуче та остаточно.

Я дивився на неї, намагаючись знайти розуміння. “Але Аня, може ми можемо знайти компроміс? Можливо, усиновлення?” Вона похитала головою.

“Я взагалі не хочу бути матір’ю, Діма.

Взагалі. Мова не тільки про вагітність або пологи. Я не хочу міняти наше життя.”

Я розумів її страхи та сумніви, але моя мрія не давала мені спокою. Мені було важко представити майбутнє без дитячого сміху та безтурботних ігор. “Ми могли б стати прекрасними батьками, Аня.

Ти була б чудовою мамою,” – спробував переконати її. “Дімо, я люблю тебе, але я точно знаю, чого хочу від життя. І діти в ці плани ніяк не вписуються.”

Її слова вразили мене як крижаний душ. Я усвідомив, що моя мрія про велику родину може стати причиною нашого розлучення. У ті дні я багато міркував. Любов до Ганни була незмінною,

але бажання мати дітей також залишалося сильним. Я розумів, що маю зробити вибір між своєю мрією та жінкою, яку я любив. У результаті я вирішив залишитися з Анею.

Кохання та повага до неї переважили мої мрії про дітей. Ми продовжили жити разом, насолоджуючись нашою свободою та спокоєм. Але десь у глибині душі я завжди носитиму ту нереалізовану мрію про велику родину…

КІНЕЦЬ.