Вадим ніколи не думав, що зможе дуже образити свою кохану дружину Оксану. Дружба їх почалася в дев’ятому класі, а потім переросла в кохання і їм уже по сорок років, а кохання їх досі живе. Від цього кохання народилися дві доньки, старша копія тата, а молодша трохи схожа на маму.

Настав ранок, закінчилися вихідні і треба було вставати, попереду робочий день. Вадиму не хотілося вставати, голитися, йти на роботу. Мріяв ще полежати в ліжку, чомусь після вихідних хочеться повалятися якомога довше, а тут увійшла дружина і зупинила хід його думок.

– Давай лежень вставай, вмивайся і на кухню. Там на тебе чекають млинці з малиновим варенням і чай, який ти так любиш.

– Ну Оксано, можеш ти мене швидко підняти, знаєш усі мої слабкості. Ну а вже млинці з малиновим варенням або зі сметанкою… Не даєш помріяти про блаженство і дрібні радощі.

– Знаю я про які мрії та радощі думаєте ви чоловіки, а особливо в період кризи середнього віку. Як би тишком-нишком від дружини закрутити з молодою красунею не надумав, – говорила дружина.

– Ой, Оксано, та чи тобі говорити про це, знаєш я вірний і ніколи не дивлюся на всі боки. Та ніхто мені не потрібний крім тебе. Ну хто ще мене так смачно годуватиме, – сміявся чоловік, збираючись виходити і цмокнувши дружину в щоку.

На роботі зайшов у гараж, перекинувся парою фраз із чоловіками. Увійшовши до офісу, заглянув у відділ постачання, поговорив із секретаркою та увійшов до свого кабінету. Тільки-но сів у крісло, як відчинилися двері й увійшла кадровик Олена Павлівна, жінка у віці з молодою незнайомкою.

– Вадим Сергійовичу, доброго ранку, давайте вирішимо питання про прийом нового бухгалтера, Катя звільнилася. Ось це… – але нова не дала закінчити фразу кадровику.

– Вероніка Романівна, бухгалтер, стаж не дуже великий, але з роботою впораюся. Буде співбесіда чи… – підійшла до столу, простягаючи руку начальнику, – чи так, повірите на слово?

Вадим узяв її за руку, вона виявилася м’якою теплою і шовковистою. А очі, як дві смородинки, чорні та привітні. Тепла хвиля пробігла по його руці, а на душі стало трохи хвилююче.

– Повірю на слово – відповів він тихо, відпускаючи руку, вдаючи, що зайнятий.

– Ну от і добре, – сказала Олена Павлівна і поклала на стіл заяву на підпис.

Хоч вони вийшли, у кабінеті все ще лунав аромат парфумів новенької бухгалтерки. Вадим не міг зосередитись, ця Вероніка зрушила його з ділової колії.

– Що це було? Що це зі мною, мабуть дружина накаркала, прогноз її збувається? Ну, не дай Боже, – думав він.

Але згодом закрутився робочий день, вирішував проблеми, їздив на нараду до адміністрації міста, потім дзвінки, підпис документів. Нарешті закінчений робочий день поїхав додому.

Дні проходили один за одним, Вадиму не було необхідності заходити до бухгалтерії і образ Вероніки поступово зник з його думок. Тут ще із замовниками вийшла якась плутанина, одним словом – навалилося.

Якось головний бухгалтер пішла у відпуск та замість неї на підпис із документами прийшла Вероніка.

– Можна на підпис, Вадиме Сергійовичу, – зазирнувши до нього в кабінет, спитала вона.

– Так-так, заходьте.

Вероніка поклала перед ним синього кольору папку із документами.

– Залишити папку чи одразу підпишете?

– Сідайте зараз перегляну, раптом питання виникнуть, – відповів він, і тепла хвиля знову пробігла по ньому.

Звичайно виникли питання, бухгалтерія, це не жарти, це фінанси, тож начальник ретельно переглядав документи та підписував. У цей час секретарка принесла міцний чай.

– Поклала три ложки цукру, як ви просили, – ставлячи чашку з чаєм на стіл промовила вона.

Тут не витримала Вероніка і, зробивши схвильовано-круглі очі, запитала:

– Вадиме Сергійовичу, ви п’єте міцно заварений чай, та ще й дуже солодкий? Це ж не добре!

– Так я люблю такий чай, та ще з печивом, і не збираюся змінювати свої смакові уподобання, – просто відповів він.

– Ні, так не можна, – продовжувала Вероніка. – Потрібно пити зелений чай, бажано зовсім без цукру. Потрібно з вами провести розмову на тему, що погано, а що ні. Ви не проти, Вадиме Сергійовичу?

– І навіщо це мені треба? – здивувався начальник.

– Як навіщо, для вашого ж блага, для здоров’я.

– А ви чому віддаєте перевагу? – Запитав він Веронику.

– Я п’ю тільки талу воду, свіжий сік, зелений чай, не їм солодкого, смажене теж не їм і хліба дуже мало, – говорила вона з гордістю.

– Нічого собі, позбавляєте себе солодкого. Ну, це не по мені. І давно так харчуєтесь?

– Майже три роки і задоволена собою. Почуваюся легко і чудово. А приходьте до мене на вечерю, і подивіться, що можна обходитися без солодкого. Я вас запрошую, наприклад, завтра, – запропонувала Вероніка.

– Ну добре, завтра, то завтра, – погодився Вадим і навіть сам собі не здивувався.

Йому дуже сподобалося у неї в квартирі, обстановка легка, простір не заставлений меблями, а найголовніше здивувала вечеря. У гарному посуді, свіжий яблучний сік, риба, запечена у фользі, якийсь салат із фруктів, навіть печена картопля. Все таке смачне. І сама Вероніка у коротких шортах та легкій футболці, що підкреслюють її класну фігурку.

Вадим перебував у якомусь примарному стані, близькість такої красуні поряд, приспала його свідомість. Забув він про свою Оксану та дітей. Додому повернувся вночі, совість не давала спокою, що сказати дружині. Вранці дружина його не будила, він сам підвівся, вмився, вийшов на кухню. Усі як ні в чому не бувало снідали. Налив собі чай, млинців зі сметаною не хотілося, не до того було. Все чекав, що спитає дружина. Але вона разом із дітьми вийшла з квартири, їй на роботу і діти вирушили до школи.

З Веронікою відносини розвивалися зі швидкістю світла. Дружина давно зрозуміла, сварки він не дочекався, просто мовчали обидва. Але одного ранку Вадим написав смс-ку дружині: «Оксано, ти мала рацію, у мене проявилася криза середнього віку, я закохався. З собою нічого не можу вдіяти, тому йду, вибач. Гроші на дітей пересилатиму тобі на карту».

Він не знав і не уявляв стан дружини, йому було дуже добре і все. Вероніка наполягла на відпустці, і вони відправилися до Туреччини у “весільну подорож”, правда Вадим був ще одружений. Він чекав, що дружина подасть на розлучення, сам чомусь поки що не наважувався. Переживав, що дружина та діти будуть його просити не кидати їх, але з їхнього боку він так нічого не чув, ніхто словом не обмовився.

Їх з Веронікою влаштовувало її гніздечко, де вони кохали одне одного. На роботі на них дивилися осудливо, але Вадим нічого цього не помічав. Він літав на крилах кохання, йому було легко і почувався двадцятирічним, ніби повернувся в молодість. Він був у такій ейфорії, що все йому було по барабану.

Ішов час, крила кохання поступово стали важчити, повисли, ейфорія пройшла, а Вероніка потроху почала дратувати. Ці її заборони –  на рибалку не їздити, міцного чаю не можна, млинців з варенням не можна, почали набридати. Вона стала ще наполегливішою, примхливішою, що не терпить заперечень. Тільки ранній підйом, ранкова пробіжка в будь-яку погоду, хліб з висівками, сік з овочів та фруктів. Вадим скинув зайве, навіть помолодшав, але засумував за солодким, м’ясним, млинцями.

Тепер сидячи в кабінеті, все частіше згадував свою дружину та дітей. Йому набридли розмови Вероніки про те що правильно, що ні, маски для омолодження, підрахунок калорій. Він зрозумів, що це все йому непотрібно.

На Вадима навалився сум і сильне бажання все кинути і втекти від цієї молодої красуні, якою всі захоплюються.

– Як я хочу притулитися до плеча моєї Оксани, міцно її цілувати. Як я хочу смажену курочку з духовки, домашніх пирогів та котлет. Як я скучив за доньками, хочу їх обійняти. А ще міцний і солодкий чай із булочками, та багато чого ще, – постійно тепер думав він.

До нього дійшло, що свою Оксану він не переставав любити, просто на нього накотила нова хвиля, яка швидко спала та перейшла у штиль.

– Ось недарма кажуть, що перша дружина дана Богом, це життєва мудрість на віки. Я сам через це пройшов, – розмовляв сам із собою Вадим. – А сім’я, це найзатишніше і спокійне місце на землі, де тебе люблять, де можна після ситного обіду завалитися на диван і просто подрімати.

Йому дуже хотілося чути сміх своїх дітей та рідний голос дружини. Але як це зробити, як повернутися? Вирішив написати смс дружині: «Оксано, треба поговорити. Вислухай, будь ласка».

Отримав у відповідь: “Можеш прийти, вислухаю”. Це було радісне повідомлення від дружини. Недовго думаючи, зібрав свої речі, поки Вероніка була на роботі і помчала додому.

Двері відчинив своїм ключем, дружина нещодавно прийшла з роботи, працювала в школі, доньки теж вдома, всі сиділи на кухні їли. Вадим притулився до одвірка кухонних дверей і так стояв, жадібно вдивляючись у обличчя найулюбленіших і найближчих.

– Як же я скучив, вибачте мені, – промовив він тихо.

Дочки схопились і притулилися до батька:

– Тату, як довго тебе не було ми теж скучили. Давай із нами за стіл.

– А мама що скаже? – спитав він їх, дивлячись у вічі дружині.

Там він прочитав докір, образу, але зрозумів, що вона не проти.

– А мама наша найкраща, хоч ти й образив її, але вона теж сумувала, ми бачили це і знаємо. Так мамо?

Оксана відчувала, що чоловік повернеться, вона відчувала, особливо останнім часом, як він нудьгував і переживав. Вона любила його всією душею. Звичайно могла б виставити його за двері. Але вона розуміла, через кризу середнього віку проходять багато чоловіків. Хтось повертається назад у сім’ю, а хтось ні. Оксана від початку знала, що чоловік повернеться, тому не подавала на розлучення. Хто-хто, а вона вже його знала.

Вадим сів за стіл, старша дочка подала йому тарілку, молодша вилку, дружина чорний чай із цукром та згущене молоко. Він пив солодкий чай, ніби ніколи його раніше не куштував, пив як життєдайну благодать.

– Як добре вдома! – крутилось у нього в голові.

Рідні його не дорікали зраді, через зо він так переживав, не влаштовували сварок. У них і раніше завжди так було в сім’ї тихо та спокійно. Вадиму здавалося, що колишнє життя налагодилося, але тільки здавалося. Тому що не було колишнього тепла у стосунках із дружиною. В очах її причаївся сум, усміхалася не так часто, як раніше.

– Значить, дружина не пробачила моєї зради, не знаю, як усе виправити. Як це важко відчувати переживання нерозділеного кохання. Я докладу всіх зусиль, дуже люблю дітей і дружину і зроблю так, щоб вони були щасливі. Я так вдячний, що діти до мене ставляться так само, як і раніше, мабуть, вибачили мою помилку.

КІНЕЦЬ.