– Олежику, та не можу я так! – сказала Любов Степанівна сину. – Сил моїх більше немає! Я там втомлююся. Навіщо мені це все, якщо ви відмовляєтеся?

– Тоді вирішено! – рішуче сказав Олег. – Продаємо.

– Я-я-я не зможу, Олежику. Скільки років я там гарувала. Та в мене там жодної травинки немає ніде, а скільки я огірків із однієї лунки збираю, а яблук? Як же ж продати?

– Мамо, ну чесно, ніхто потім не їсть усе це. Зберігати нема де. З листопада по травень ти працюєш на дачу в місті, а потім не розгинаєшся цілодобово у свої вихідні – працюєш на городі. А їмо ми щось свіже і без хімії, у кращому разі, місяці зо три. Цілими днями харчуватися огірками і кабачком нудно. Хочеш – для себе вирощуй, а нам не треба.

– Оце так приїхали! Сумками їм привожу, а виявляється, не треба!

– Відпочивайте краще, Любов Степанівно, стільки цікавого довкола, не тільки дача в житті має бути, – сказала невістка Ольга.

Люба подивилася на неї, але промовчала. Знала, це Ольга сина підʼюджує не брати з дачі нічого, і всю працю свекрухи зводить нанівець.

Два тижні тому Люба привезла кабачків, які зберегла на зиму, а сьогодні бачила їх у відрі для сміття…

– Як знаєте! – образилася мати і сказала: – А давайте продамо й справді! А на виручені гроші я подорожуватиму. Куди там їздять?

Любов Степанівна згадувала, куди їздять її колеги по роботі. Не згадала, тому що у багатьох дачі, і вони всі свої законні вихідні проводять там, в інших – батьки в селах, а відпустку, що залишилася, у кращому разі проводять у найближчому санаторії, щоб поправити здоров’я.

Всі жінки, з якими спілкувалася Люба , Були приблизно її, пенсійного, віку.

– Ось якщо сам так вирішив, то займайся, я більше туди ані ногою, – мати чомусь вирішила, що старенький будиночок з маленькою ділянкою, та там, де немає близько водоймища, нікому не потрібен.

Тільки додала:

– Батьку тільки скажи, там його речі ще на другому поверсі, він так і не забрав…

…Розлучилися мати з батьком, коли Олегу було двадцять. Ніхто нікому не зраджував, не ображав, просто батьки зрозуміли, що вони зовсім чужі один одному люди, та й той момент, коли їм було комфортно один з одним – минув. Розійшлися тихо й мирно, і кожен почав жити своїм життям.

Іван через два роки одружився з жінкою з дитиною, а Люба ні на кого більше не дивилася…

…– Ну все, – сказав син матері через два тижні.

– Я знайшов, кому нашу дачу можна довірити! Мамо, ти можеш бути спокійною.

Коли батьки розлучалися, то вирішили, щоб не було суперечок, зробити власником дачі сина.

– Не здешевив?

– Ні, ти що, – усміхнувся син.

– Хочеш знати, хто тепер там огірки вирощуватиме?

– Ні, ні і ні, а то сумуватиму, переживатиму. Речі ще треба вивезти, допоможеш?

– Так, звичайно, – кивнув Олег.

Тепер, коли Люба стояла на ґанку дачі, щось якось аж защеміло, важко стало на душі. Неначе втратила вона, господиня, щось важливе, потрібне, а знайти вже не зможе… І так заплакати захотілося. Жарти скінчилися…

Думала Люба, що ж такого – продали дачу і продали. Усі продають: квартири, машини й дачі, та все продають.

А ні, не відпускала шторка на дверях, вчепилася в шкарпетку і тримала, смикала ногою, а вона тримає.

Поділися кудись садові інструменти, такий гарний набір, ще Іван дарував.

Набір був у чохлі, і Люба нимм дуже дорожила. Пам’ятний.

Раптом непереборно захотілося насамкінець помити вікна. Ось люди приїдуть, а тут вікна не миті, осіннім дощем захляпані. Недобре…

Люба почала тягнути час. Син підганяв, поглядав на годинник.

– Мамо, ну мамо, нам з Олею треба на концерт встигнути, а ще розвантажувати все!

– Я інструменти не можу знайти.

– Я скажу новому господареві, він прибере, заберемо потім, – усміхнувся син. – Та й навіщо вони тепер тобі?

– Це пам’ять! Нічого ти не розумієш, Олежику, – розгнівалася мати. – Це твій батько подарував мені.

– А-а-а. Ну, тоді гаразд.

– Гаразд, – махнула рукою вона, але з ґанку не зрушила. – А ти їдь, я приберу тут все, помию підлогу й електричкою приїду.

– Дивись, як знаєш… Не затримуйся.

Люба кивнула, дочекалася, коли син поїде і нічого більше робити не стала. Просто сперлася на одвірок спиною і сиділа так, поки не стемніло.

Їхати додому не хотілося. У будиночку було сиро й мерзлякувато. Осінь насувалась невблаганно, наганяючи тугу сірими хмарами, нудними дощами та заморозками.

Коли на вулиці зовсім похолоднішало, Люба зайшла в будиночок і сіла на крісло. Вона підібгала ноги і сховалась під курткою. Було смішно спостерігати через вікно за повним місяцем, що плавно ковзав серед хмар. Люба навіть не помітила, як заснула.

Сусідка загриміла відрами і розбудила Любу. Настав час їхати додому.

– Ой, Любо, ти тут. А я й не думала, що у вас хтось є.

– Їду вже… – сумно сказав жінка. – Продали ми мою хатинку рідну, Наталко…

Сусідка раптом… Розсміялася!

– Ох і диваки ви, Любо! – сказала вона. – До речі, Іванка я твого вже бачила, приїжджав.

– Так, його ж речі тут… – сказала Люба. – Гаразд, Наталко, побіжу я, на електричку треба встигнути.

Люба востаннє окинула поглядом подвірʼя, ніби хотіла запам’ятати, як все залишила, махнула рукою сусідці й пішла…

…До різдвяних свят про дачу Люба згадувала рідко. Буває, на мить замислиться, а потім махне рукою.

А наприкінці січня ноги самі пішли до магазину, де продають насіння. Торговий центр був неподалік роботи, тому на обідній перерві Люба вирішила збігати, купити курочку.

Але замість того, щоб зайти до відділу, де продавали м’ясце, Люба, прискоривши крок, пішла до дверей під вивіскою «Все для саду й городу». Магазин мав попит, там завжди було багатолюдно.

Люба навіть усміхнулася сама собі: дівчатка-продавчині все ті ж самі, насіння нове завезли, горщики під розсаду по акції, а цибульок квітів ще немає.

Раптом Люба помітила в черзі якогось чоловіка. Вона придивилася хто то такий й застигла від несподіванки.

– Іван?! – Люба розгублено дивилася на колишнього чоловіка. – Ти що в цій крамниці забув, дружина відправила, чи що?

Іван Сергійович засміявся. Він мало змінився зовні, і впізнати його не склало труднощів. Тільки зовсім сивий став, схуд. Але виглядав добре.

Любі якось ніяково вийшло, не можна ж так, хай і до знайомої людини…

– Привіт, Любо. І я радий тебе бачити. Це швидше до тебе питання. Ти ж більше не дачниця.

– Так, – очі Люби забігали по прилавку. – Та ось, шпагат шукала, а тут має бути.

– На тому прилавку бачив, – показав чоловік навпроти.

– Дякую, а ти що прийшов купувати?

– Огірки хочу посадити, пам’ятаєш, такі з пухирцями, ти в банки закручували, а я під чарочку дуже любив хрумтіти. Дістану з банки, він маленький такий, раз його в рот і хрум-хрум-хрум.

– Хах! Так ось же ж вони! – і Люба вказала на упаковку з насінням огірків. – А твоя дружина, як же ж дивиться на те, що ти огірки зібрався для чарочки вирощувати?

– А не одружений я, Любо, давно вже розлучилися ми. Ти, дивлюся, теж одна, кивнув Іван у бік руки без обручки.

– Одна. Але нічого, впораюся.

– А на концерт підеш? На суботу дали два квитки, а мені не хочеться одному. Ходімо, га?

– Ну ходімо, чому ж ні.

Слова за слово, стали більше спілкуватися колишній чоловік із дружиною, разом час проводити. І загальні теми почали з’являтися. Майже рік пролетів з дня їхньої зустрічі непомітно.

Влітку, у свою законну відпустку, Люба вперше поїхала до батьків надовго. Не на вихідні, як завжди, а на цілих два тижні.

Всю весну і літо руки, що звикли до дачних робіт, вимагали чимось їх зайняти. У відпустці Люба у батьків на городі навела лад.

А восени Іван раптом запросив з’їздити в ліс. Довго не бачилися, а тут він приїхав задоволений:

– Збирайся, Любо, чудова погода, на пікнік поїдемо!

Люба погодилася. Сидіти на вихідних у місті їй не подобалося.

– Іванко, ой, Іванко, а куди ти це мене везеш? – дивувалася Люба. – Тут у мене… У нас дача була.

– Хах. Пам’ятаю, як ти наважилася її продати? Ось, якраз повз їдемо, давай подивимося, як там наша дача.

Місце, де була дача, Люба побачила здалеку. Але звичного, кольору сухої землі будиночка, на місці не було – тепер там стояла велика хата, вкрита черепицею, з оновленим фасадом…

– Молодці які! – вигукнула Люба. – У мене руки не доходили, а вони, он глянь, і дах перекрили, і паркування зробили.

Іван зупинив машину біля воріт.

– Не сваритимуться, що ми тут ходимо? – запитала Люба і притулилася до вікна. – Ой, Іванку, дивись, альтанка! І теплиця нова.

– Ходімо, глянемо ближче.

– Як ми зайдемо, до чужих не можна?!

– Так я знаю господаря, хороший мужик, мені дозволяє, – посміхнувся Іван.

Люба розчулилася, розплакалася. І тому, що будиночок упорядкували нові господарі і тому, що наринули теплі спогади.

– Ой, Іванко, Любо, привіт! – замахала зі своєї ділянки сусідка, вітаючись.

– Привіт, Наталко, – відповіла Люба.

– Іванку, ви з ночівлею?

– Не знаю, як вийде, – знизав плечима чоловік.

– Ви придивитеся за водою, відкрию бочку наповнюватися, гаразд?

– Гаразд, – махнув рукою Іван і почав… Відкривати ключем двері будиночка!

– Це ж мій ключ! – вигукнула Люба.

– Твій, звісно. Я замок не змінював.

– У сенсі ти?! А ти тут до чого? – так і не розуміла нічого вона.

– А так. Тепер я користуюся дачею, хотів купити, дати гроші сину, але Олег відмовився. Тож ключі й віддав…

Люба мало не сіла.

– Син мав рацію, ти без дачі не зможеш. Ось тут я трохи підремонтував її, траву засіяв і, звісно, огірочки висадив. Огірків, правда, вже немає, все прибрав, похвалитися нема чим. Пропоную один рік ти господарюєш, один я.

Люба насупилась.

– От виходить що син із батьком за моєю спиною провернули. Хоча… Олег питав, хотіла б вона знати, хто буде на дачі господарювати, а вона відмовилася…

– Чай будеш?

Люба кивнула.

– А пам’ятаєш, ми вперше приїжджали сюди, ти мені млинців насмажила?

– Пам’ятаю, звісно, Іванко.

– І над Олежиком ми тут же працювали, – засміявся він. – І дні народження справляли. Люба, а чому ми розійшлися?

Вона знизала плечима.

– Я про своє, ти про своє, ти на вихід, а я тільки прийшла, ти прийшов, я поїхала. От і не було точок цих, дотиків…

Іван підійшов і обійняв Любу.

– Не виставляй мене, так захотілося повернутися в юність. Туди, де нам було добре.

Люба заплющила очі…

…Сонце вже давно встало, коли Люба розплющила очі і, підсунувшись ближче, лягла Іванові на плече. З ним під однією ковдрою було тепло й спокійно. Наче зараз їй двадцять.

– Ой, ну як же ж так?! – скочивши з ліжка, вигукнув Іван. – Про воду ми забули зовсім!

– Яку воду?! – Люба теж підскочила.

– Наталка просила воду в бочці вимкнути, як набереться.

Іван взувся і вискочив на ґанок, швидко переліз через паркан і опинився біля бочки.

– Та вимкнула я ще вчора воду! – сміялася сусідка. – Так і знала, що на вас надії немає, голубки!

Люба стояла на ґанку, загорнувшись у ковдру і розуміла, що такою щасливою вона давно не була.

Все через що засмучувалася, дбала – пусте. Ось і дача ця. Хіба в квіточках, ягідках та огірках це щастя?

Ні-і-і… Це все прикраси… Прекрасні прикраси для справжнього щастя!

КІНЕЦЬ.