Оксана налила суп чоловікові, який повернувся з роботи, і сіла поряд.

Почекавши, поки той трохи наїсться, щоб голова стала краще розуміти, вона завела серйозну і давно назрілу розмову:

– Романе, треба щось вирішувати з твоєю матір’ю. Надворі вже кінець вересня, зиму вона там, у себе на селі, одна не проживе. Дров у неї немає, як вона свою хату буде опалювати? А їй уже сімдесят п’ять років.

– І що ти пропонуєш?

– Романе, ти що смієшся? Я тобі з минулого року про це кажу: треба влаштувати її у платний будинок для літніх людей. Вона має пенсію, яку-не-яку. Хату вона на тебе перепише. Її хатина ще більш-менш щось коштує. А скільки їй залишилося там? Рік-другий…

– Ну й нехай поки що живе, – махнув рукою чоловік. – Спадкоємець все одно я. Моєї ж сестри не стало.

– А син її Ігор? Раптом повернеться.

– Оксано, звідки він повернеться? Із закордону? Та з його характером він ніколи звідти не повернеться!

– Романе, ти хочеш, щоб твоя мама цієї зими сиділа там в холоді? – дружина продовжувала гнути свою лінію. – Ти, коли в неї востаннє був?

– Весною, коли картоплю садили.

– Ось бачиш? Може, її там уже й не стало, а ти й знати не знаєш!

— Весною вона непогано себе почувала, — знизав плечима Роман. – Та й сусіди зателефонували б, якби щось трапилося.

– Ось завтра разом із синами й поїдемо до неї. Викопаємо картоплю й поговоримо про будинок для людей похилого віку. У мене є хороший буклет про цей будинок. Покажемо твоїй мамі, хай подивиться, як там щасливо люди живуть. Домовишся, щоб вона будинок на тебе переписала.

– Так, картоплю давно пора копати.

– До чого тут картопля?! – дружина почала нервувати.

– Ти про будинок поговориш?

– Ну, поговорю…

– Романе, ми б і машину нову купили! Скільки можна на твоєму металобрухті їздити? Сергій не сьогодні-завтра зі своєю подругою заяву в ЗАГС подадуть. Пора уже, йому двадцять чотири. Та й Миколі вже двадцять один.

– Гаразд, добре, поговорю, – махнув рукою чоловік.

– Я синам сьогодні скажу… Краще зараз подзвоню, щоб вони на завтра нічого не планували, а ти йди свою машину перевір, бо знову стане посеред дороги…

…Наступного ранку вони встали вдосвіта. До села, де жила мати Романа, їхати добрих тридцять кілометрів, а годині до десятої треба доїхати, щоб до вечора всю картоплю викопати.

Ну це дрібниця – сини дорослі здорові, правда, подібна робота у них захоплення не викликала.

Головне, про будинок для літніх поговорити треба…

Приїхали вони в село. Вся родина по-хазяйськи зайшла на подвір’я й зупинилася. Вони так і стали біля воріт, не вірячи своїм очам…

На подвір’ї якийсь молодик у старих штанях рубав дрова. Побачивши гостей, він поклав сокиру й посміхнувся:

– Мабуть, родичі?

– Ігор?! – з подивом глянув на нього Роман.

– Ти звідки тут взявся?!

– Повернувся. Три місяці вже в бабусі живу.

– А чого ж не сказав?

– Як я, дядьку Романе, міг вам сказати? У нашій квартирі з матір’ю чужі люди живуть, ваших номерів телефонів у мене немає. Ось і чекав, коли ви до бабусі приїдете. За три місяці й дочекався.

– Ну, привіт племіннику!

– Привіт, дядьку! – кивнув той головою. – Доброго дня, тітко Оксано!

Потім простягнув руку своїм двоюрідним братам:

– Ого як виросли! Вищі за мене стали.

Хоч усі й привітали одне одного з натягнутими усмішками на обличчі. Радості від цієї несподіваної зустрічі ніхто не відчував.

– Ой! У нас гості! – з хати вийшла господиня.

– Добрий день, мамо! – на обличчі Романа промайнула радісна усмішка, але згасла від зовсім невеселих дум.

– Привіт, бабо Зіно! – радісно підійшли до неї дорослі онуки.

– Добрий день, мамо! – крізь зуби сказала невістка і холодно обійняла її. – От, прийшли картоплю копати.

– Та Ігор уже всю викопав і в льох заніс! – сказав старенька й одразу заметушилася. – Ви заходите, заходьте! Чаю поп’єте з дороги. А потім я вам смачний обід приготую!

…За столом першим не витримав Роман:

– Ну що, племіннику, розказуй, як справи? Які плани на майбутнє?

– Повернувся я три місяці тому, – почав той, похмуро дивлячись кудись у вікно. – Що мами не стало, я вже знав. У квартирі чужі люди живуть. Чому? Дядьку, може ти мені поясниш?

– А ти знаєш, що твоя мати останнім часом не вставала з ліжка? – втрутилася в розмову Оксана. – Я її до кінця доглядала. Ось вона на нас квартиру й записала.

– До кінця, тітко Оксано, кажеш, доглядала? А не стало мами, через місяць після того, як на вас квартиру переписала.

– На що ти натякаєш?! – ахнула Оксана.

– Ні на що я не натякаю, – Ігор гірко посміхнувся. – Я навіть вдячний вам, що не залишили маму і не тримаю на вас зла.

– Добре, що не тримаєш зла, – задоволено кивнув головою дядько.

– От і добре, що всі спірні питання так швидко вирішилися, – заговорила бабуся. – Ігор у мене буде жити. Він хлопець хороший, працьовитий. До нас на ферму працювати влаштувався. І за мною, за старою, доглядатиме.

Оксана насупилась, такий поворот подій її явно не влаштовував, але щось заперечити поки що не змогла. Просто нічого розумного на думку не спадало.

– Гаразд, – Ігор підвівся з-за столу. – Піду, дрова дорубати треба.

– Сергію, Миколо, – почала керувати бабуся. – Одягніть старий одяг, там у сараї є, і перенесіть всі дрова в хлів. Романе, Оксано, там деревинка вся в яблуках, пора збирати. Візьміть скільки хочете з собою, решту у льох занесіть, тільки цілі.

Яблук було дуже багато, величезні жовто-зелені плоди по кілька штук були на кожній гілці.

Але Оксані збирала їх машинально – не до яблук їй було. Не витримавши, вона запитала у чоловіка:

– І що тепер робитимемо?!

– В сенсі?

– Романе, ти що смієшся?! В будинок для людей похилого віку твоя мати явно не збирається!

– Ну що ж тепер її туди без її згоди везти? – усміхнувся той якоюсь винуватою усмішкою.

– Вона і йти не збирається, і навіть не видно, що слаба. Тим більше, що цей Ігор тепер тут. Треба щось робити?

– Оксано, ну що ти збираєшся робити? Може вона до ста років проживе, і ти весь цей час будеш злитися?!

…До вечора і з дровами, і з яблуками розібралися. Ігор одразу кудись пішов, а незабаром повернувся з дівчиною, і голосно сказав, щоб усі почули:

– Знайомтеся! Моя наречена Наталя!

Та кивнула головою. Ігор представив їй своїх родичів і вони пішли.

– Мамо, – одразу запитав Роман. – А що мій племінник збирається одружуватися?

– Так. Наталя хороша дівчина, працьовита…

– А де вони жити збираються? – тут же запитала Оксана.

– Тут і житимуть. Мишко мій, – Зіна повернулася до ікони. – Царство йому небесне, коли будував це дім сказав, що це буде наше родове гніздечко, і тут житимуть наші нащадки. Ось Ігор зі своєю родиною й житиме!

– А ми?! – мимоволі вихопилося в Оксани.

– Ми вам допомогли трикімнатну квартиру купити, і квартиру зовиці ти забрала. Думаю, своє ви отримали…

…Через місяць у будинку баби Зіни справляли весілля Ігоря й Наталі.

Усім було радісно й весело. Ну, чи майже всім…