Зіна все метушилася, не знала за що взятися. День такий хороший, сонячний, вдома не сидиться.

Вирішила вона сходити на цвинтар, могилки батьків провідати, порядок навести…

Жінка взяла з собою невелику лопатку, викопала в садку кілька кущиків квітів, щоб посадити на могилках батьків.

Вона склала акуратно в пакет квіти й лопатку, і вирушила на цвинтар.

Він знаходився за десять хвилин ходьби від її хати

Там зрідка траплялися люди. Хтось прибирав, хтось квіти садив.

Проходячи повз якийсь памʼятник, Зіна побачила кущі троянд, ніжно-рожеві.

– Напевно, сорт дорогий якийсь, – подумала вона.

– Ніколи таких не бачила, великі, а гарні які!

На її пенсію не пошикуєш, зайвий раз хороші продукти не купиш, не те що троянди…

І так їй прикро стало, що ось хтось може собі дозволити, а вона ні. Очевидно, люди не бідні, раз засадили ділянку біля могилки такими трояндами.

І огорожа красива, кована, теж чимало коштує. Зіна подивилася на пам’ятник, щоб дізнатися, хто тут похований.

Молода дівчина… Не стало в сімнадцять років…

Треба ж вік як у її внучки Насті прямо.

Тут їй дещо спало на думку. А якщо вона викопає тут пару кущиків цих прекрасних троянд?! Навіщо так багато посадили?

Сказано зроблено… Взявши лопатку Зіна, викопала два кущики, ретельно вирівняла землю, не дуже й помітно.

Задоволена, вона принесла кущі до памʼятників батькам. Один кущик посадила на мамі, другий батькові.

Сходила до колонки з водою, взявши із собою пластикову пляшку, набрала й полила кущі.

Ну от тепер і в батьків буде краса. І безкоштовно при чому.

Нічого, що взяла, небіжчикам все одно вже, а батьки дівчини нічого й не помітять…

…А через кілька днів до Зіни приїхав її син Андрій і вона дізналася несподівану новину.

Андрій був рідкісним гостем, приїжджав завжди або один, або з донькою.

З його дружиною Мариною у Зіни були погані стосунки, одразу якось не склалися після весілля…

Невістка не любила, коли Зіна лізла з порадами, повчаннями і ставила її на місце.

– Яка неповага до матері чоловіка! – Зіна була обурена.

Коли народилася у сина дочка Настя, Зіна цінні поради давала, та хто б слухав?! Вперта невістка виявилася, суперечить їй постійно.

Зіна була ображена на неї. І тому не засмучувалася, коли син приїжджав сам.

Андрій був якийсь дуже сумний і малоговіркий.

– Синку, що трапилося?! – ахнула Зіна. – Чого ти такий сумний?

– У Насті слабість якась, недобре їй, у лікарню навіть поклали, – раптом сказав син. – Лікарі шукають причину, не можуть зрозуміти у чому справа. І скарг ніколи не було в неї, а тут раптом таке…

– Ой, діло молоде, видужає! – махнула рукою Зіна. – Може, закохалася просто?

– Та ніби ні…

Побувши трохи у матері, Андрій поїхав. Настю Зіна любила. Хороше дівчинка, добра й ласкава, бабусею її називає…

Нічого, видужає…

Але з кожним днем Насті було все гірше. Внучка марніла на очах…

Зіна вирішила сходити до баби Солошихи, відомої в їхньому районі ворожки і знахарки. Ніколи раніше не зверталася до неї, потреби не було, а тут вирішила запитати про внучку…

З собою вона взяла фотографію Насті, яку та подарувала нещодавно.

Інтернетом Зіна мало користувалася, як і раніше любила тримати паперові фотографії в альбомі.

– Доброго дня. Вибачте, що без запису, справа термінова в мене, приймете? – запитала Зіна бабу Солошиху, яка відкрила їй двері.

– Проходь, Зіно. Давай, сідай на стілець і розказуй, що там у тебе!

– Ох, внучка моя слаба. Молода, здорова дівчинка і раптом заслабла дуже, у лікарні лежить, а толку немає. Лікарі не знають, що робити, все здорове, аналізи хороші…

Ось фотографію принесла, якщо треба… Може ти скажеш, що з моєю внучкою може бути…

Старенька взяла фото Насті, поклала на стіл. Зверху поклала праву руку і заплющила очі. Потім різко забрала руку.

– Ох, біда з нею…

– Що таке?!

– Бачу, що це пов’язано якось із небіжчиком. Образив його хтось, і Настя відповідає за це.

– Не знаю про що ти… Настя дуже добра й мила… Вона й на цвинтар не ходить…

– А ти давно була на цвинтарі?

Тут Зіна згадала, як взяла з могилки дівчини ті троянди… Господи, невже це пов’язано?!

– Солошихо, слухай, востаннє, як я була на цвинтарі, я викопала біля памʼятника одній дівчині два кущі троянд і посадила їх на могилки батьків…

– Ох, наробила ти, ох наробила! Хіба ж можна в небіжчиків брати? Те, що належить покійному на цвинтарі, брати в жодному разі не можна! Погана справа це…

– І що ж тепер робити?! – Зіна не на жарт запереживала.

Їй і на думку не могло спасти, що якісь троянди позначаться на ній, чи її сім’ї.

– Оце тобі й відплата за те, що взяла ті квіти! Так як ти любиш онучку, то її в тебе й заберуть вищі сили… Терміново поверни троянди на ту могилку, доки не пізно! І проси вибачення у покійної!

Зіна подякувала старенькій, взяла фотографію внучки й помчала додому. Взявши лопатку, вона побігла на цвинтар. Поки не стемніло, треба встигнути все зробити…

Викопавши троянди, вона пішла на могилу тієї дівчини. Посадила в ті ж лунки, де й були раніше квіти. Все, справа зроблена! Треба ще полити…

Йдучи вже додому, Зіна наостанок стала навколішки і сказала:

– Пробач мене недолугу стару… Зазіхнула на квіти твої… Вигадати все хотіла, заощадила, називається, і внучку тепер можу втратити… Будь ласка, пробач, і нехай Настя моя одужає… А я тебе згадувати буду, як у церкву зберуся…

Вона встала й помчала додому. От уже ж втрапила в історію… Може, пробачить її покійна…

Через кілька днів зателефонував радісний син і сказав, що Насті стало краще, з’явився апетит, обіцяють виписати.

Зіна зраділа. Значить, пробачила її дівчина… Урок вона отримала хороший. На все життя…

КІНЕЦЬ.