Минуло менше року, відколи я поховала свого чоловіка Богдана. Його смерть занурила мене у смуток, ознаменувавши закінчення наших 32 гармонійних років спільного життя.

На щастя, моя дочка Марта, її чоловік та мої онуки жили неподалік, створюючи видимість радості у моєму житті. Саме Марта запропонувала скромно відсвяткувати моє 60-річчя, і попри моє небажання вона все організувала.

Під час святкування у моєму дворі з’явився чоловік із сірим обличчям, у якому я лише запізно впізнала Івана –

мого давно втраченого колишнього чоловіка. Побачивши його я мало не зомліла, а Марта була спантеличена його особистістю і метою візиту.

Мій зять почав виправдовувати його, але я втрутилася, розуміючи, що настав час розповісти моїм дітям про минуле.

Іван, якого я не бачила 35 років, був батьком Марти, моєю першою любов’ю, яка таємничим чином зникла багато років тому, залишивши мене в стані туги та невпевненості. Пізніше до мене дійшли чутки, що він почав нове життя в іншому місці.

Після нашої розлуки життя привело мене до Богдана, який забезпечував стабільність та любов протягом трьох десятиліть.

Тепер, після раптового повернення Івана і його заяви про права залишитися, я опинилася на роздоріжжі, роздумуючи: чи поселити його в старій літній кухні, чи вигнати геть?

КІНЕЦЬ.