І я, і навіть чоловік не спілкуємося зараз зі свекрухою після того вчинку, що вона утнула. Пів року плакала, як їй самотньо, як серце ночами щемить, вмовляла переїхати до неї. Переїхали, піддалися на вмовляння. Три місяці прожили, а потім вона виставила нас за поріг – йдіть, мовляв, до себе, не заважайте мені своє життя будувати.

Мама чоловіка Ірина Григорівна овдовіла через пів року після того, як у нас із чоловіком з’явилася дитина. Це було дуже важко для неї, таки вона прожила з цим чоловіком десять років. У чоловіка з вітчимом були прохолодні стосунки, але мати було щиро шкода.

Я свекрусі теж співчувала, намагалася підтримувати, відволікати її увагу на онука. Вона й справді ніби забувала про своє лихо, коли поралася з дитиною. Бачились вони майже щодня, то вона до нас приїде, то ми до неї. Малий бабусю дуже любив і тягнувся до неї.

– Ось поки з онуком граю, наче оживаю душею. А як уявлю, що ніч проведу одна у темній квартирі, то серце щемить, – скаржилася Ірина Григорівна, витираючи сльози.

Натяк був прозорий, але поки була можливість вдавати, що я нічого не розумію, я його це робила. Ми жили у моїй двокімнатній квартирі, та переїжджати до свекрухи я не мала жодного бажання. У неї теж була двокімнатна, навіть більше нашої, але все одно. Одна річ гостювати, інша річ жити разом.

Близько пів року мені вдавалося уникати теми спільного проживання, вчасно включаючи дурника, але вічно ця пісня не могла тривати. Одного разу мама чоловіка зібрала нас за столом і сказала, що якщо вона ще тиждень поживе одна, то звихнеться.

– Не можу я сама. Поки ось ви в гостях, то ніби все добре, а тільки залишаюся одна, так стіни тиснуть, паніка до горла підкочує. Одразу думки, що ось зараз погано стане, навіть не допоможе ніхто, – лила сльози на скатертину Ірина Григорівна.

Сенс довгої промови, що переривалася риданнями, зводився до того, що ми маємо переїхати до мами чоловіка. Так вона не почуватиметься самотньою. За її словами, виходило, що там для всіх суцільні плюси, особливо для нас із чоловіком.

– Я і з онуком можу посидіти, щоб ти відпочила, або якщо ви кудись у гості зберетеся. Та й протягом дня постійно поруч, теж добре. До того ж свою квартиру ви можете здати, щоб вона просто так не простоювала. А що? Зайві гроші не бувають. Може на машину собі накопичите, або на відпустку.

Ми з чоловіком замислились. Машину ми насправді хотіли вже давно, але на нормальні ціни кусаються, а брати аби щось не хотілося, більше потім за ремонт віддаси. Вже думали, що тільки після декрету зможемо почати відкладати щось на цю мрію.

Звісно, здавати свою квартиру не хотілося. Було боязно, що квартиранти приведуть її до нежитлового стану. Але з іншого боку, у квартирі все одно настав час робити ремонт, а тут на нього можна буде гроші назбирати.

Загалом вдалося свекрусі нас умовити. Переїхали ми до неї, на квартиру знайшли квартирантів. З речами, звичайно, намучилися, бо з собою все не візьмеш, та й у квартирі не залишиш. Довелося на дачу до батьків частину речей перевозити, а це не близько.

Свекруха була задоволена. Вона насправді мене дуже розвантажила, займаючись дитиною. Я змогла нарешті нормально перебрати речі, помитися на втіху і навіть чай спокійно попити. Це така розкіш для мами маленької дитини.

Жили ми мирно цілих три місяці. Сварок не було, все вирішувалося полюбовно. Мені навіть почало здаватися, що переїзд до свекрухи був не найгіршою ідеєю, як усе різко змінилося.

Свекруха стала чіплятися до будь-чого, постійно десь пропадала, а потім поверталася і з новою силою починала виносити мозок. Ми з чоловіком не могли зрозуміти причину таких змін, доки сама Ірина Григорівна не вирішила відкрити карти.

Виявилось, у неї з’явився сердечний друг, з яким вона бігає на побачення. Начебто їй потрібно було цвісти, а не псувати життя оточуючим, але ні. Їй терміново схотілося з’їхатися зі своїм принцом, але їй заважали ми. Сам принц, після розлучення, який благородно залишив все нажите колишній дружині, жив на орендованій квартирі.

– Ви мені кисень перекриваєте. Пожили разом, і добре. Давайте роз’їжджатися, бо ви мені заважаєте особисте життя налагоджувати.

У нас із чоловіком обличчя витягнулися. Ось тобі й раз! То вмовляла, сльози лила, а тепер – пішли геть. Начебто це так просто зробити! Нам потрібно повідомити квартирантів, дочекатися, коли вони з’їдуть, перевезти назад усі речі, навіть ті, що на дачі. Потім усе по місцях розкладати.

Звісно, ми все це зробили. Перед людьми, які винаймали у нас квартиру, було незручно, але що вдієш. Свекруха нас дуже поспішала, у неї особисте життя горіло.

Після переїзду ні чоловік, ні я з його мамою спілкуватись не маємо бажання. А свекруха щиро не розуміє, що не так. Ще й ображається, що ми за неї не радіємо, адже в неї особисте життя налагодилося. І справді, що це ми за неї не радіємо?

КІНЕЦЬ.