– Привіт. Ти вдома? Можна зайти? – голос у слухавці свідчив, що в моєї коліжанки Віталії щось сталося, тому я не витримала, щоб не спитати:

– Все добре? Всі здорові?

Почувши замість відповіді гудки, я пішла заварювати каву й нарізати торт, щоб пригостити подругу й вислухати її.

Віта була трохи бліда, привіталася здавленим голосом, відмовлялася від кави, та я все ж змусила її пройти на кухню, щоб присісти й заспокоїтися.

– Ми свою Маринку вночі відвезли в пологовий, – почала Віта й розплакалась.

Мало сказати, що я була здивована. Вітина дочка ще не встигла перший курс коледжу закінчити. Маринка – така тихоня, соромлива й несмілива дівчинка. Віта виховувала її дуже строго, а чоловік у родині був занадто пасивний. Та я приховала своє здивування й спокійно запитала:

– Благополучно народила?

– Так. Але ж я навіть не знала, що вона при надії, я б цього не допустила, а хто батько, вона не признається.

– А з мамою і немовлям усе добре? – я намагалася направити розмову в правильне русло.

– Та що з ними станеться? Яка ще з неї мама? Ти не розумієш: донька незаміжня, дитина позашлюбна. Що мені з ними робити?

– Ти попий кави, поки не охолола, оціни мій торт, і подумай, що все владнається, головне, що діти здорові. Ти зможеш оформити декретну відпустку, поки Маринка вчиться, доглядатимеш маля. До речі, хто народився, з ким привітати?

– Та яке то має значення? Дівчинка. Я що маю робити?

Віта взяла каву, руки її ще тремтіли, і зуби цокотіли об філіжанку. Я мовчала, зрозуміла, що поради мої їй не потрібні, зробить так, щоб їй самій було добре, бо переймається не долею доньки і онуки, а тим, що подумають люди, бо в неї, Віталії, все-все мало бути найкраще, а тут таке.

В неї ж старший син – розумник і красень, при гарній посаді в районі, одружений із дівчиною із заможної родини, мають квартиру, виховують сина. Як же Маринка могла так повестися з ними, шанованими в селі людьми, і так знеславити перед знайомими та односельцями?

– Ні, роботу на пелюшки й підгузки я міняти не буду. Відвикла. Досить з мене моїх дітей. Та й у школі непочатий край роботи, через тиждень останній дзвоник, наступного року матиму випускний клас, то як я своїх учнів залишу. Порадь мені щось інше, бо я так розпереживалася, що й придумати нічого не в силі.

– Та не залишати ж дитинку і писати відмову, – в мене вже назрівала злість на Віталію.

Та вона не зважала на мій тон, а продовжувала роздумувати:

– Ні, відмовитись уже не вийде. Бачила нас сусідка, донька якої вже народила, то все село скоро гудітиме від новини.

– Та не зважай на людей, нікому нічого не пояснюй, покажи всім, що ти весела й щаслива. Все буде добре, головне, здоров’я.

– Добре тобі говорити. От що ти робила б на моєму місці?

– Як що? Підтримала б свою дитину.

– Піду я, толку, що я тобі вилила душу, ти хоч нікому про це не розказуй, – Віталія була розчарована спілкуванням зі мною, як і я дружбою з такою недоброю людиною.

Я роздумувала, як складеться доля Маринки та її донечки з недоброю такою мамою. Щоправда, надіялася, що жінка отямиться, принесе до нас на роботу коробку цукерок, щоб пригостити й порадіти разом із колективом поповненням її родини, звикнеться до думки, що вже бабуся, адже шила в мішку вже не сховаєш.

Та де там. Не дочекалися ми пригощання, та навіть не сміли Віталію Сергіївну привітати, вдавали, що й нічого не знаємо, бо вона всім своїм виглядом показувала, що та родинна подія її не стосується. В учительській незримо витав дух осуду, проте всі опускали голови і відвертали погляди, намагаючись не перетинатися з очима колеги. Та вона й так усе зрозуміла.

У надвечір’я суботи до мене в двері подзвонили. То була Віта.

– Вибач, що не зателефонувала, мобільний розрядився в дорозі. А я щойно з автобуса прямо до тебе, – скоромовкою заговорила вона, не звертаючи уваги, що я її зустріла так прохолодно, і вже не пропонувала ні солоденького, ні кави.

Я запросила Віталію у світлицю. Моя донька крутилася перед дзеркалом, бо якраз зібралася з дівчатами погуляти. Тож ми залишилися самі.

– Завари, будь ласка, каву, бо я так стомилась, маю багато тобі розказати.

Коли я повернулася з кухні, побачила, що Віталія, відкинувшись на спинку дивана, солодко задрімала. Та духмяний напій прогнав її дрімоту. Сьорбнувши кави, почала мені розповідати.

– Наша машина щось не заводилась, то я пішла на маршрутку, щоб поїхати до Маринки. Коли проїхали пів дороги, мені щось так зробилося гірко, що я не могла стримати сльози, і відвернулася до вікна, щоб ніхто не бачив. І тут хтось торкнувся мого плеча: Віталіє Сергіївно, чому ви плачете, що сталось? Виявляється, в автобусі їхав наш колишній учень Максим Литвиненко, ну той, що не раз отримував від мене прочухана, бо бігав за моєю Маринкою. Він побачив, що я плачу, пересів, біля мене було якраз вільне місце.

Я не знаю, що зі мною сталось, але я все йому розказала: як не хотіла, щоб донька вступала в той художній коледж, що аж в сусідній області, бо далеко від дому. А коли вступила, то я пишалася її успіхами, її картинами, що були на обласній виставці. А вона так повелася з нами: народила дитинку й не каже, хто батько, сама хоче ростити донечку. А як мені людям у очі дивитися, то її не хвилює.

І знаєш, що сказав мені той Литвиненко, що мав би мене ненавидіти? Каже: Віталіє Сергіївно, якщо б ви дозволили, якщо б Маринка погодилася, я б з радістю одружився з нею.

Я була ошелешена, подумала й кажу: то їдь зі мною в пологовий.

Донька вийшла до нас, та, побачивши Максима, каже: Мамо, навіщо ти його привела з собою? То не його дитина. Востаннє ми бачилися більше року тому.

Тоді я їй кажу: Послухай, доню, самі вирішуйте, поговоріть хвилинку та обміняйтесь телефонами.

Я не знаю, що вирішить моя дочка, але хочу сказати, що ти була права: свою дитину треба підтримати в будь-якій ситуації, каюсь що була щодо неї несправедлива, наговорила всякого, звинувачувала.

У понеділок на першій перерві Віталія Сергіївна, усміхнена й щаслива, пригощала нас дорогими цукерками, а ми вітали її з внучкою, бажали дівчинці доброї долі, молодій мамі – радості й щастя. У вересні наш колектив гуляв на весіллі Максима й Марини. Віталія Сергіївна пригортала до серця маленьку внучку Віточку.

КІНЕЦЬ.