Зараз мені 56 років, вже 15 років я працюю  й живу в Італії. У мене був хороший шлюб, коханий чоловік, підростали у нас з Віктором дві чудові донечки, старша Віолета й молодша Діана. А потім чоловіка раптово не стало, мене на роботі скоротили і все полетіло шкереберть, стало дуже важко фінансово.

Я ледве дочекалася, коли донечки більше менш подорослішали і вступили у виші, а потім я заручилася підтримкою мами й куми, які пообіцяли допомагати моїм дівчатам, та й подалася в Італію на заробітки. Рухало мною насамперед бажання допомагати рідним – дочкам і вже старіючій мамі.

Роки моєї праці в чужій країні не пройшли даром. Обидві дочки мають по квартирі в обласному центрі й по машині. Але їхнє особисте життя пішло геть різними шляхами. І те, що сталося з молодшою, Діаною, я навіть описати не можу.

Старша, Віолета, вийшла заміж за хорошого хлопця. Мій зять працює в хорошій фірмі, дуже відповідальний, порядний, турботливий, Віолету любить. Живуть у квартирі, яку купила Віолеті я, але зять повністю забезпечує родину, бо дочка поки не працює. а займається вихованням діток погодок 7 і 8 років.

Моя ж молодша дочка Діна зникла з усіх так би мовити “радарів”, коли вийшла заміж. Я навіть зятя жодного разу не бачила і не спілкувалася з Діанкою відтоді, як у неї з’явився той чоловік, про якого я дізналася, власне, вже від Віолети. Старша дочка мені сказала, що Діана зустріла кохання, вони розписалися і поїхали жити в глухе село на Чернігівщині.

Живе моя дочка там з тим дивним зятем без жодних гаджетів і зав’язків з “великою” цивілізацією, але Віолета запевнила мене, що іноді відвідує сестру і з нею все добре. В реальності це “добре” виявилося дуже відносним і умовним.

Як я вже сказала, я давно працюю й живу в Італії, не могла приїхати 7 років, бо мала немічних і стареньких підопічних, одразу двох, літню пару. Вони до мене так звикли, що я не могла їх полишити зовсім. Про те, як живуть мої доньки, дізнавалася з наших відео розмов.

І ось я нарешті приїхала, бо мої підопічні полинули на небеса, а до нової роботи, на яку вже оформилася, я ще не приступила. Я привезла гроші, обом дочкам порівну, але дома мене чекали невтішні новини. Виявляється, молодша дочка вже давно віддала свою квартиру в місті в оренду квартирантам, але гроші з її волі забирає Віолета, бо Діані вони не треба.

Та Віолета показала мені, що ні копійки з цих коштів не витрачає, а зберігає їх на окремій картці, щоб за потреби віддати Діані або її дітям, яких уже троє. Далі моя старша дочка почала уникати прямих відповідей на мої запитання про Діану і її життя.

Навіть номеру телефону молодшої сестри у Віолети не було, вона просто її іноді відвідувала. А коли я запитала в старшої дочки напряму адресу молодшої, Віолета зніяковіла і попросила мене не їхати в те село.

Звичайно, я поїхала, а як інакше??? Те, що я побачила, ввело мене в такий ступор, що не можу оговтатися досі, хоча тиждень минув після того візиту.

Хата, в які живе моя молодша дочка – на самому краю тихого села. Її господар – дуже худий чоловік далеко за 50, він же – мій зять, на 25 чи й більше років старший за Діану. Хата стара, але міцна, зручності на вулиці, колодязь – у дворі. У Діани з цим Остапом вже двоє дітей, народила вона їх удома.

Коли загавкав їхній пес, прив’язаний прямо біля хвіртки, що просто так у двір не зайдеш, до мене вийшла Діана, а за нею вибігли в самих футболках і штанцях, боті дітлахи – мої онуки 2-х і 4-з років. Діана теж вийшла в старій дітній сукні – вони так ходять круглий рік, пояснила мені потім Віолета.

Живе моя дочка, той чоловік і їхні діти дикунами, до лікарів не звертаються, ходять однаково влітку й зимою, не користуються ніякими гаджетами й телефонами. Що там у них в оселі – ніхто не знає, і я також, бо ніхто до них не ходить, мене Діна зайти також не запросила, і Віолета буває тут теж тільки біля забору, коли приїжджає переконатися чи все гаразд з сестрою.

Зять, побачивши машину й мене, одразу зайшов у хату й більше не показувався. Грошей і подарунків дітям Діана від мене не взяла.

– Рада тебе бачити, мамо, – сказала Діана. – Бачиш, у мене все добре і нам нічого не треба, віддай все Віолеті і тим онукам. В хату не кличу, бо ми нікого не пускаємо в свою обитель, це наша святиня, чужим в ній не місце. Нам нічого матеріального не треба, у нас все є, живемо зі свого господарства й землі. Не хвилюйся за мене і їдь собі з миром!

На цих словах Діана розвернулася й пішла до хати, за нею побігли діти. На вулиці температура – десь +5, а вони і сама Діана – босі!

Ви уявляєте мій стан? Мені через 10 днів повертатися в Італію.

Я розумію, що дочку треба рятувати від цього шлюбу, а ще більше – рятувати дітей, моїх онуків. Але як це зробити – не уявляю. В ідеалі  – я би забрала онуків до себе в Італію, але ж як їх забрати в дочки? Віолета тільки розводить руками, говорить, що пробувала переконати Діану переїхати назад в місто, але та й чути нічого не хоче – у неї там сім’я і свій храм.

КІНЕЦЬ.