У невеликій двокімнатній квартирі, розташованій на третьому поверсі старого будинку, Марія жила разом із мамою. Дівчині було двадцять сім. Вона обіймала посаду головного бухгалтера у солідній організації та мала гарну репутацію. Але якщо хтось із колег дізнавався, що Марія живе з мамою, розмови частенько зводилися до її особистих справ.

– Ну що ж ти, Марія… – заводила розмову чергова жаліслива колега. – Треба і своє життя якось влаштовувати. З’їжджай від мами, велика вже дівчинка.

Багато знайомих не знали, що то не Марія жила з мамою, а мама з нею. Десять років тому, коли батьки розлучилися, Лідія Володимирівна із дочкою спочатку довго жили на дачі. Потім винаймали квартиру. Мама працювала касиром у супермаркеті, і тому шанси купити своє власне житло були дуже малі. Тим більше, що левову частину заробітку забирали платежі за навчання доньки.

Вже потім, коли Марія знайшла роботу і стала основною гадувальницею сім’ї, вирішили брати іпотеку. Дачу продали майже за безцінь, але ця сума стала непоганою підмогою, щоб обставити квартиру необхідними речами. Клопоти зі сплати іпотечних платежів Марія відразу ж взяла на себе – її заробіток був набагато більшим, ніж у матері.

Звичайно, дівчина зустрічалася з хлопцями, але це були лише зустрічі, що нічого не значили. Марія мріяла, як знайде свого чоловіка, заведе сім’ю. Але поки що це були лише мрії.

– Тобі треба влаштовувати своє життя, – наполягала Лідія Володимирівна. – Ну, що з того, якщо ми розлучилися з твоїм батьком. Може, тобі трапиться якийсь чудовий хлопець.

Але дівчині було не до особистого життя: робота забирала її час. А Лідія Володимирівна і сама була ще не старою, і Марія сподівалася, що мама знайде собі чоловіка, переїде до нього, і ось тоді вона зможе зітхнути на повні груди. Походити по нічних клубах з подругами, посидіти ввечері перед телевізором, слухати музику на тій гучності, на якій хочеться, а може, навіть привести додому якогось хлопця.

Але поки всі ці плани були під забороною, тому життя здавалося прісним і нудним.

***

Так було до зустрічі із Віктором. Молодий чоловік ненароком зачепив Марію, коли він бігав в парку, і після цього випадку вони не розлучалися. Весь свій вільний час Марія проводила з Віктором. Їй дуже подобався цей юнак, він був дуже привабливим і весь час вигадував, як цікаво провести час. Тільки одне трохи напружувало – Віктор ніколи не запрошував дівчину до себе додому. Марія, звичайно, теж не приводила кавалера, адже в неї вдома мама. Але чому він її не запрошував? Може, він одружений?

Минуло кілька місяців, і, нарешті, Марія вирішила розставити всі крапки над “і”.

– Ти що? – Здивовано підняв брови Віктор. – Звичайно, я не маю нікого, крім тебе. Тут така справа… Просто ми з другом винаймаємо кімнату в однієї бабусі. З метою економії, звісно…

Дівчині одразу стало незручно. Як вона могла підозрювати Віктора у невірності, адже він просто не хотів посвячувати її у свої проблеми!

– У тебе немає грошей винаймати квартиру? – уточнила Марія і одразу пошкодувала. Ну не можна так прямо ставити такі запитання!

Віктор лише опустив погляд.

– Це тимчасові труднощі. Ти розумієш, я працюю, стараюся… Після розлучення я пішов від дружини, в чому був, все їй залишив…

Марія навіть розплакалася: до чого свята людина дісталася їй. Нічого страшного, що він був одружений, адже це було до їхньої зустрічі. І потім, Віктор майже на десять років старший, зрозуміло, що в нього могло бути за плечима сімейне життя.

– Якщо ти не проти, можеш пожити в мене… – пробурмотіла дівчина. Пізніше вона вже пошкодувала, що запропонувала Віктору свою квартиру. Адже вона навіть не подумала, що скаже мама, якщо Марія приведе додому чоловіка.

– Із задоволенням, моє золотко, – обійняв її Віктор, і всі сумніви відпали самі собою.

***

Лідія Володимирівна була не в захваті від рішення доньки.

– Марія, може він якийсь пройдисвіт! Ви всього два місяці знайомі, – вона пошепки вичитувала дочку, доки не чув Віктор.

– Взагалі Віктор покликав мене заміж, – опустивши погляд, озвалася дівчина. І то була чиста правда. Вчора, ледве встигнувши розібрати чемодан і розклавши свої речі в її шафі, Віктор подарував їй кільце. Не золоте, як мріяла дівчина, але це було й неважливо. Адже золоте Марія могла дозволити собі купити сама.

– Точно, пройдисвіт. На квартиру твою зазіхнув, – похитала головою Лідія Володимирівна.

– Мамо, навіщо ти так? Давай квартиру на тебе перепишемо, там все одно лише кілька платежів залишилося. Я ж вперед оплачую.

На тому й вирішили.

***

Вже за кілька місяців Марія переконалася – це рішення було правильним. Віктор ніде до ладу не працював, більше тижня не міг затриматись на жодному місці. А його заробітків не вистачало навіть, щоби прогодувати його самого. Зате в квартирі він швидко відчув себе господарем: ходив в білизні, їв руками з каструлі і не вважав за потрібне зачиняти за собою двері в туалет. Найнеприємніше, що він дозволяв собі чіпати Марію за м’ягенькі місця, не соромлячись Лідії Володимирівни. Дівчина соромилася і просила Віктора поводитися пристойніше.

– А що тут такого? – здивовано підняв брови наречений. – Ти, між іншим, моя наречена. Як хочу, так і поводжуся. І взагалі, твоя мама могла б і з’їхати.

– Куди з’їхати? – не зрозуміла Марія.

– Та хоч куди. Діти в нас підуть, їм потрібна буде кімната, – Віктор ласкаво обійняв її і поцілував у щоку. – Тож ти поговори з мамою.

Марія м’яко звільнилася від обіймів коханого і твердо сказала:

– Нічого не говоритиму. Взагалі квартира мамина. Це ми живемо в неї, а не вона в нас. І взагалі, ти чоловік у сім’ї, от і вирішуй, де ми житимемо, – цими словами дівчина хотіла підштовхнути коханого до хоч якогось рішучого кроку.

– Як мамина? – Здивовано підняв брови Віктор. – Ти ж казала, твоя.

– Була моя, стала не моя, – сказала Марія і вийшла з кімнати.

***

Більше до цієї неприємної для обох розмов вони не поверталися. Марія продовжувала працювати без вихідних та відпусток. Віктор перебував у вічному пошуку гідного місця: на одному йому мало платили, на іншому була неналежна посада, а до третього – далеко їздити. Але Марія не нарікала, адже її коханий займався, хоч і зі змінним успіхом, домашніми справами. Міг приготувати вечерю, завантажити пральну машинку та погладити свою власну футболку. А тут ще й у Лідії Володимирівні на роботі скорочення пройшло. Усіх, кому понад сорок, попросили на вихід.

– Я ще молода, ще й п’ятдесяти нема. А цей новий начальник прийшов, хлопчисько зовсім… Йому лише молоді касири потрібні, – обурювалася Лідія Володимирівна – Я, може, тільки починаю жити. Після сорока п’яти, між іншим, у жінки тільки розквіт.

Марія тільки знизала плечима. Розквіт так розквіт. І потім, мама справді все життя працювала без відпочинку, може, цей відхід з роботи тільки на краще. Тим більше грошей, хоч і з натяжкою, але вистачало. От якби ще Віктор почав працювати, було б дуже добре.

Але в житті чоловіка нічого не змінювалося. Він також продовжував шукати себе в інтернеті, надивившись на Ютубі роликів про молодих мільйонерів.

Натомість у житті Лідії Володимирівни, схоже, настали зміни. Вона змінила зачіску, а всю свою останню зарплату витратила на оновлення гардеробу. Марія навіть з деякою заздрістю дивилася, як мама розпаковує пакети з новими блузками та брюками, дбайливо привезені кур’єром інтернет-магазину. Адже сама вона ходила на роботу в тому самому вже майже рік. Вона ніби побоювалася витратити свою ж зарплату на себе: раптом потім не вистачить на щось інше, важливіше, адже вона єдиний годувальник у сім’ї.

– А це що? – Марія здивовано побачила, як Лідія Володимирівна дістає з пакета комплект нижньої білизни.

– Як що? Білизна. У мене, може, особисте життя також є.

– Особисте життя? – Марія подивилася на матір так, наче її вперше побачила. – А з ким?

– З чоловіком, звісно. А що, у мене особистого життя не може бути?

***

Все відкрилося раптово.

Того дня Марія відчула себе погано і відпросилася в начальника додому раніше. Втомлена, вона їхала додому в маршрутці і мріяла тільки про одне – лягти в ліжко і гарненько виспатися. Але мріям не судилося збутися.

Ще на порозі вона почула здавлене хихикання та знайомі голоси, що долинали з маминої кімнати.

– Я вдома, де ви? – гукнула всередину квартири дівчина.

– А чого ти так рано? – вибіг із кімнати загорнутий у простирадла Віктор. За його спиною стояла Лідія Володимирівна у легкому шовковому халатику.

Марія не могла повірити своїм очам.

– Що тут відбувається? Мамо?

– Марія, ти розумієш… Віктор і за віком мені більше підходить, тобі старуватий. І взагалі, у нас почуття, – поправляючи розпатлані локони, пояснила Лідія Володимирівна.

Віктор, опустивши погляд, кивнув. Боком він прослизнув до іншої кімнати, намагаючись не зустрічатись поглядом з Марією.

– Як ти міг, Вікторе? – гукнула йому дівчина. – Збирай свої манатки та йди з моєї квартири!

– Що? – визирнув хлопець. – Я взагалі у нової своєї дівчини живу, квартира її.

– Квартира моя, – підтвердила Лідія Володимирівна. – А ти молода, встигнеш ще заробити.

Марія вибігла з квартири. Вона не могла і не хотіла перебувати там більше жодної секунди. Зрада найближчих їй людей… Поки вона практично жила на роботі, заробляючи гроші на життя собі та близьким, ці двоє перекидалися у неї під носом.

***

Більше додому вона не повернулася. Можна сказати, що й дому в неї більше не було. Кілька днів вона ночувала у подруги, а потім переїхала до іншого міста. Жити поруч із раніше дорогими людьми вона не могла. І хоча згодом вона взяла нову іпотеку і навіть почала зустрічатися з молодим чоловіком, спогади про зраду не залишали її.

Через знайомих вона чула, що Віктор та Лідія Володимирівна розписалися, і тепер офіційно чоловік та дружина. Але навіть після такої новини нічого для неї не змінилося. Вона назавжди викреслила матір та її нового чоловіка зі свого життя.