Світлана – мати-одиначка, або, як це, на сьогоднішній день, прийнято називати, самостійна мама.

У свідоцтві про народження її сина в графі «батько» нічого не вказано. Світлана живе з дитиною у батьків в їх двокімнатній квартирі.

Власне, життя в жінки склалося якось так, що майже з самого початку Світлана досить таки добре знала, що Андрійка свого вона буде виховувати одна. У складний момент її підтримали лише мама й тато.

– Навіть не думай, народжуй і не вагайся ні краплі, – майже хором заявили їй батьки. – Виростимо наше дитятко усі разом, не хвилюйся! Діти – це завжди радість!

Ростити малюка втрьох виявилося легко та приємно. Мама, чистюля і відмінна господиня, вона дуже відповідальна жінка, готувала на всю сім’ю і утримувала будинок в чистоті.

Батько такиж сам гарно забезпечував матеріально усіх. Власне, так і було завжди, з дитинства Світлани, скільки вона пам’ятає, і змінювати щось зараз нікому і в голову не приходило.

Щиро кажучи, жінка кілька разів поривалася зварити суп або вкласти гроші в сімейний бюджет, але батьки з посмішкою відхиляли її ініціативу:

– Ну ось ще, – обурювався щиро на те батько. – Щоб я у тебе «дитячі» гроші брав? Навіть не вигадуй!

– Тепер сиди ж з дитиною, – говорила мама. – Не відволікайся від неї. Я ввечері прийду, і все зробимо.

Світлана, в такому ритмі життя, все ніяк не могла зрозуміти молодих мам, з якими спілкувалася в парку і на дитячому майданчику.

Невже вони так вже втомлюються від дітей і від побуту? Дивно. Адже начебто переважна більшість живуть з чоловіками.

Світлана ось без чоловіка живе і дитину виховує, і то з усім справляється. Через деякий час вона вже сама спокійно вийшла на роботу, мама звільнилася зі своєї і сіла вдома з онуком. Не в ясла ж його віддавати.

Життя потекло своєю чергою. Бабуся водилася з онуком, дідусь заробляв гроші, Світлана теж працювала, бо непрацююча мама-одиначка – це дивно.

Внесок Світлани в сімейний бюджет був символічним – батьки принципово не погоджувалися брати її гроші. Так, іноді купувала що-небудь «до чаю».

Єдине лише, мабуть, питання, по якому жінка ніяк не могла досягти консенсусу з батьками – право на особисте життя і спілкування з чоловіками.

– Мало тобі того, що було вже щастя такого?, – в один голос заявляли мама і тато. – Ні? Ну а чого тоді? Займайся он лише дитиною. Він тебе цілий день не бачить. Ти – мати! Про себе тепер забудь, у тебе дитина тепер, а це відповідальність велика.

Мама телефонувала Світлані по сім разів на день з різними питаннями, і це ніби як було теж виправдано – адже мама сиділа з сином своєї доньки, мало що.

Тому мамині питання «коли повернешся», «хто дзвонив і навіщо», «чому пізно» – виглядали цілком природно, адже останнім часом так і було, адже у них спільний побут на всіх вже чимало часу.

Мамі й справді треба все це знати, де Світлана і які у неї плани. Хоча б для того, щоб планувати, на яку годину подавати вечерю.

З роками контроль ставав суворіше. Світлану опікали нарівні з сином-школярем.

Чому не відразу відповіла на дзвінок, що ще за нова подруга, з ким тільки що говорила в такому тоні і який це «Дмитро Петрович» у неї в мобільному.

Мама скептично цікавилася, що можна сорок хвилин робити в аптеці, тато о десятій вечора приїжджав за нею на корпоративи, і обоє батьків сходилися на тому, що відпочити можна тільки вдома, в колі сім’ї.

Як тільки на горизонті у їх вже немолодої доньки з’являвся який-небудь чоловік, або просто батькам здавалося, що «хтось є», мама з татом моментально групувалися, якщо так можна сказати, і робили все, щоб повернути дочку свою в сім’ю.

– У мами знову тиск, вчора “швидка” була, – говорила подрузі Світлана. – Мабуть, з Іваном мені зустрітися знову не вийде, адже вона знову хвилюється через це.

– Твоя мама часто з цим стикається, – відповідала подруга. – У неї тиск завжди, розумієш? Вона просто хоче, щоб ти сиділа вдома, біля неї, щоб постійно була, щоб не мала особистого життя і заміж ніколи не вийшла.

– І що мені робити?, – питала Світлана. – Кинути отак свою маму? З тиском? Ні! Я поговорю з Іваном своїм, він зрозуміє мене. Зрештою, зустрінемося через тиждень, невелика проблема.

Іван розумів, входив в положення – раз, другий, десятий. Поки нарешті не знаходив іншу подругу з менш проблемною в плані здоров’я мамою.

– І як там твій Петро поробляє, щось давно не видно з тобою його?, – невинно питали батьки через деякий час. – Щось ти давно про нього не говориш? Та що ти? Ось так-то, а ми тобі відразу говорили. Всі вони, дочко, однакові, бачиш – що Іван, що Степан.

Останнім часом Світлана вже навіть не намагається нічого робити, покірно повертається після роботи додому і разом з мамою дивиться телевізор в суботу. Батьки мають рацію, вдома спокійніше та краще, в сорок років женихів шукати вже не варто, та й чужа дитина, до того ж великий хлопчик, звичайно, нікому не потрібен.

Світлана тепер уже не живе, а доживає життя, забувши про себе, ніби ровесниця своїм сімдесятирічним батькам. І нескінченно віддає свій дочірній борг, про який батьки їй не втомлюються нагадувати щодня.

Подруги сварять її, кажуть, що пора їй залишити батьків, і жити окремо, адже так і залишиться сама на старості років.

А Світлана не може, вважає, що не має права на це. Хіба вона може залишити своїх батьків в похилому віці одних, навіть, якщо у неї з ними особистого життя не має?

КІНЕЦЬ.