– Я завтра маму привезу, так складається, вона від нас втомилася, – Олег зателефонував уже ввечері і повністю сплутав усі плани Олени.

Він майже завжди так робив, вважав, що його троє дітей, тепер уже більших, це виправдання. І сестра має його зрозуміти, адже вона живе одна і не так зайнята, як Олег.

Рано-вранці задзвонив телефон.

– Привіт, спустись, ми скоро під’їдемо, а то я на роботу спізнююся. У мами сумка не важка, я до тебе не підніматимуся.

Ось так завжди. Олег везунчик, первісток, маминий улюбленець. Матусина копія.

Коли Олег вирішив одружитися, він привів Юлю у їхню велику квартиру. Потім у них народився Артем, а замість однієї довгоочікуваної дівчинки – дві доньки двійнята Марина й Риточка.

А Олена зовсім несподівана радість, навіть неочікувана. І, схоже, навіть і не радість зовсім…

Олена ще в дитинстві випадково почула, як мама комусь по телефону розповідала, як вона з Оленкою влипла і їй тоді вже не було куди подітися.

Пізно, лікарі не рекомендували вже нічого робити…

Олегові тоді було дев’ятнадцять, а маму всі сприймали за його старшу сестру. Вона чудово виглядала, а Олена своїм народженням все їй зіпсувала. І мамині плани, і її фігуру, і здоров’я, загалом – все.

В черговий раз вона якійсь подрузі розповідала, що Олежик її копія, а ось Олена – дочка Миколки, вся в батька, вилитий Микола!

Олена виглянула у вікно – вже? Їй здалося, що машина під’їхала, але ні, здалося.

У дитинстві вона теж на маму завжди чекала, біля вікна сиділа, і чекала, чекала. Тато її Оленочкою кликав, зачісував її пишне волосся, казки на ніч читав. І Олені так хотілося, щоб і мама її так називала.

Але тепер вона була вже не просто Олена, а Оленочка, яка зіпсувала матусі життя, і продовжувала його псувати, будучи поряд…

…Тому коли Олена закінчила школу, вона поїхала вчитися в інше місто. Адже в їхній, хоч і великій квартирі, жили мама, тато, Олег з Юлею та їхні діти – Артем, Маринка та Рита.

Виїжджати було лячно, Олена їх усіх дуже любила і навіть не могла уявити, як вона буде одна в чужому місті.

Вона і сказала їм, щоб перевірити реакцію:

– До речі, я збираюся вступати у медичний, це моя мрія. Так, це в іншому місті.

Всі одразу замовкли, а потім мама мило посміхнулася,

– Ну що ж, Олено, хороший вибір. Ти розумна дівчинка, у тебе вийде! Та й у Олежика з Юлею нарешті буде своя кімната, бо вони хоч і в найбільшій живуть, і Артем у нас з татом спить, але вони все одно з дівчатками! Їдь із Богом!

Олена тоді почервоніла від її слів, серце стрепенулося, і одразу аж ухнуло – МАМА РАДІЄ!

Радіє, що Олена їде, а якщо кажуть – ти розумна дівчинка, то насправді це означає вона недолуга. Вона нікому не потрібна!

Олена вступила одразу, таке велике було її бажання виїхати. Та й стати лікаркою їй, якщо чесно, справді захотілося. Жила в гуртожитку, подорослішала, закінчила й повернулася. А вдома все як і раніше.

Ні, не як і раніше. За цей час не стало улюбленої бабусі – татової мами, а потім і самого тата.

От і живе тепер Олена в бабусиній однокімнатній квартирі, слава Богу не заважає нікому.

Брат Олег у неї дуже хороший, але вже говіркий, то матуся-матуся все говорить, а потім вона з його дітьми-підлітками трохи посвариться – всяке ж буває.

А Олег не знає, на чий бік стати, мама ж одразу до Олени проситься пожити.

Телефон знову задзвенів, Олена так задумалася, що навіть стрепенулася. Вона взяла слухавку.

– Оленко, ну ти де?

– Біжу, Олеже!

Мама важко виходила з машини, Олег її притримував, але Олені, як медику, дуже не сподобалося, як вона виглядає. Звісно вік, але…

Олег упіймав погляд сестри.

– У мами щось голова вранці закрутилася, ну вона й сіла, так мамо? Але м’яко, одягнена вже була, у пальто, у шапці, та все нормально, тільки на ногу важко ставати. Ось сумка, ну все, я помчав!

Олег поїхав, Олена з мамою ледве дійшла до ліфта. Вдома вона вклала її, обличчя біле, здалося, що нога ступнею повернута всередину. Ні, тільки не це!

– Ти йди, Олено, на роботу, я вночі спала погано, відпочину, посплю і все пройде, – погляд у мами як завжди такий, що й хочеться обійняти, але…

– Мамо, я тобі на тумбочку чай поставила і булочки. Ти спи, а потім мені подзвони, якщо що – я раніше постараюсь, – Олена побігла на роботу, а серце не на місці.

З обіду почала мамі дзвонити, але телефон її недоступний – може розрядився?

Через пару годин нерви не витримали, от же ж Олег!

Мама слаба, а він потягнув її через все місто, але ж знає, що Олена теж працює.

Одна річ, коли з мамою все гаразд. Тоді вона у Олени тишею насолоджується, виспиться, телевізор дивиться чи з подругами по телефону спілкується.

Але цього разу все пішло не по плану!

Поки їхала з лікарні, Олена постійно набирала мамин номер, але він мовчав. Олегу немає сенсу дзвонити, він далеко, Олена раніше дістанеться.

Вона заскочила в квартиру, забігла в кімнату і ахнула від побаченого.

Чи спить, чи…?

Олена ніколи не думала, що з мамою може щось трапитися. Вона звісно пізня дитина, але мамі всього за сімдесят.

Ось тато був набагато за маму старший… Та що за думки?!

Олена підійшла, тихенько присіла і взяла руку мами у свою.

Рука розслаблена, холодна… Мабуть, спить так дивно, треба б швидку викликати…

– Ох, мамо, як же ж мені тебе завжди не вистачало, – прошепотіла Олена. – Я мріяла ось так взяти тебе за руку, і щоб ти мене обійняла, розпитала про все.

І ось тепер тримаю тебе за руку і плачу, переживаю втратити.

А сказати, що люблю тебе, не могла ніколи, адже ти все своє кохання Олежику віддала.

Він хороший, мамо, з ним легко, а я ось така…

Сльози текли по щоках. Олена перший раз ось так з мамою сиділа, з такою несподівано маленькою та беззахисною, що щемно стало – а раптом мами не стане?

– Оленочко, – раптом прошелестів тихо мамин голос і вона розплющила очі. – Вибач, я все чула. Господи, а я завжди думала, що ти нас із батьком соромишся. Що ми такі старі, і у твоїх подруг бабусі й дідусі такі. Як же ж безглуздо! Я якось обійняти тебе спробувала, а ти руку мою зірнула, ну думаю, підросте зрозуміє. А потім ти поїхала, Оленко моя. От як буває…

Ірина Яківна, тримаючись за руку дочки, потихеньку підвелася.

– Мамо, як нога?

– Та ніби все гаразд, – Ірина Яківна так і тримала руку дочки.

На мить раптом їм обом стало незручно. Але тут обидві розсміялися й обійнялися.

– Я в тебе тиждень поживу, і додому. Олежик мені в кімнаті ремонт робить, ти ж знаєш, він хоч і балагур, але дбайливий! – Ірина Яківна порожевіла від сну.

– Як же ж ти мене налякала, мамо! – Олена надивитися не могла на маму, ніби невидима перешкода між ними раптом зникла.

– Зате дивишся тепер на мене, он як тепло! – мама несподівано взяла руку доньки й поцілувала.

Олена зненацька навіть заплакала. Сіла на килимок перед диваном і поклала голову мамі на коліна, а мама гладила її по волоссю й примовляла:

– Ось як, Оленко, ось як… А мені здавалося, ти втекти від мене хочеш, а ти… Ну тепер все буде інакше у нас, все добре буде…

КІНЕЦЬ.