Тато все записував на громадянську дружину. Але коли її не стало, її діти позбавили його всього і він прийшов до мене з дивним проханням

Батько настільки не хотів, щоб я хоч щось отримала у спадок від нього, що все майно записував на жінку, з якою не був розписаний, а просто багато років жив. Але її не стало, а її діти-спадкоємці всі поділили між собою, виставивши тата навіть із його квартири. Йому під шістдесят, а він не має нічого, і він прийшов до мене, погрожував судом і вимагав грошей.

Я чудово пам’ятаю, як розлучалися батьки. Не обілятиму маму, вона теж була гарна. Тато гуляв ліворуч, вона гуляла праворуч. Під час розлучення ділили ложки, ковдри, постільну білизну. Тато приходив із міліцією, щоб мама віддала йому телевізор, а мама різала штори, щоб батькові не дісталося. Це було настільки огидно, що й досі нудно.

– Та що ж ви робите! Хоч би соромилися дитину! – плакали бабусі, яким це розлучення давалося найважче у моральному плані.

– А я не певен, що це моя дитина! Чи мало від кого вона її приблудила і на мене повісила, – репетував батько, і обіцяв перевірити батьківство.

Коли був суд із аліментів, проводили експертизу, яка підтвердила, що мій батько мені рідний. Тата це не влаштувало, але далі бодатися в суді він не став. Просто доклав усі сили, щоб аліменти були за найнижчою планкою, хоча він тоді заробляв дуже добре.

Звісно ж, зі мною він не спілкувався. Ні дзвінка на день народження, ні листівки на новий рік. Перераховував матері належні копійки, на цьому все. Мама все погрожувала позбавити його батьківських прав, але коли зрозуміла, що цим зробить тільки краще колишньому, перестала про це заїкатися.

З бабусею, яка не перестала зі мною спілкуватися, тато теж не підтримував жодних стосунків. Вважав, що вона зрадниця, яка повелася на жалісливі пісні його колишньої дружини.

Натомість тато швидко зійшовся з якоюсь жінкою. Вона була теж у розлученні, у неї було двоє дітей трохи старше за мене. Ми з ними навчалися в одній школі. Якийсь час пожили в її маленькій двійці, потім її продали, тато додав грошей, і вони купили іншу квартиру, тоді й діти перейшли до іншої школи, і я їх більше не бачила.

Про те, що тато все майно записує на свою співмешканку, мамі розповіла якась її подружка, яка працювала у цій сфері. Мовляв, уже і квартиру купили, і машину, а все записано на неї. Хоча зрозуміло, що в неї грошей – кіт наплакав, вона працювала кухарем у якійсь їдальні.

Мама сердилась і поливала батька останніми словами, але потім сама зустріла чоловіка. Вони, правда, розписалися. Мама сама була на непоганій посаді, отримувала достатньо, а її новий чоловік був набагато багатшим.

Ми переїхали до будинку вітчима. У нього після смерті дружини був син молодший за мене на три роки. Він тоді пішов у перший клас. Особливої ​​теплоти та ніжності між нами не виникло, але вітчим завжди ставився до мене добре, з повагою, я відповідала йому взаємністю. А ось його син став мені молодшим братом, ми й зараз дуже тісно спілкуємось із сім’ями.

Мені дали хорошу освіту, допомогли зробити ремонт у квартирі, яку залишила мені бабуся по батьківській лінії, я вийшла заміж та народила дитину. Мама з вітчимом переїхали в область, де звели новий будинок, брат навчається в Німеччині. Зараз я затребуваний фахівець, щаслива дружина та мама, вдячна дочка.

Свої дитячі тpaвми, якими мене нагородили батьки, я довго опрацьовувала із психологом, але мені допомогло. Я відпустила ситуацію і мене більше не хвилювали спогади з мого минулого, що раптово налинули. Цьому я була особливо рада, коли до моїх дверей подзвонив батько.

Він постарів за ці роки, але був цілком впізнаваний. Для мене це було шоком, адже понад двадцять років від нього не було ні слуху, ні духу.

– Ну, привіт, доню. У дім пустиш чи так і стоятимемо на порозі?

Я відсторонилася, даючи йому увійти. У голові була така карусель, що я погано розуміла. Батько по-господарському пройшов по квартирі, похитав головою. Я йому не заважала.

– Та вже все переробили, не впізнаю квартиру, в якій провів дитинство, – сказав батько, сідаючи за кухонний стіл. – Чаєм пригостиш?

Я поставила чайник і дивилася на батька. Навряд чи він просто мимо проходив і вирішив відвідати. Очевидно, прийшов для чогось, але тягнув з розмовою. Налила чай, поставила перед ним і спитала, навіщо він з’явився.

Спочатку батько спробував обуритися, нібито він і просто так міг зайти, але під моє скептичне хмикання здувся. І розповів, що його громадянська дружина пoмeрла, а її діти чомусь вигнали його з квартири, забравши та поділивши між собою все – квартиру, машину, дачу, навіть банківський вклад. Йому не залишили нічого, а на його праведне обурення порадили звертатися до суду і там доводити, що він там щось купував і на щось має право.

До суду він, зрозуміло, піде, але справа ця нешвидка. Йому зараз треба десь жити, щось їсти. На пенсію він не може собі дозволити винаймати житло, а з роботи його попросили ще півтора роки тому. І ось тут він згадав про мене.

– Тобі мати цю квартиру в обхід мене віддала, тут і моя частка мала бути, але я тоді не став уже на неї претендувати. Тепер у мене ситуація змінилася. Мені потрібні гроші.

– Бабуся мені цю квартиру подарувала ще за життя. Тобі тут нічого не належить. Ти її навіть в останню дорогу проводити не прийшов.

– Не твого розуму справа, прийшов-не прийшов. Це квартира моєї матері, я її законний спадкоємець. Після неї щось мало залишитися мені, але все заграбастала ти. Так що ти винна мені грошей. До того ж я тобі справно аліменти платив, тепер ти мусиш мене утримувати, ясно? Не хочеш по-доброму, буде по суду.

Я відкрила рота, щоб відповісти цій людині, куди йому йти з його вимогами, але в цей час з прогулянки повернулися чоловік і дочка. Батько спробував взяти внучку на руки, але вона з ревом від нього відсахнулася, а я попросила чоловіка вивести чоловіка за поріг, що він і зробив з усією ввічливістю.

Батько кричав, що засудить мене, коли я не хочу по-доброму віддавати йому гроші, але з чоловіком моїм вирішив не зв’язуватися. Чоловікові потім довелося пояснювати, хто це був і чого хотів. Про ситуацію в моїй сім’ї він знає, але без особливих подробиць, а тут я присвятила його у всі брудні нюанси.

Потім я зателефонувала мамі та розповіла про дивовижну зустріч. Вона так лаялася, але сказала, що я можу не переживати, у них з вітчимом є у знайомих один дуже добрий адвокат, якого вона попросить зайнятися цією справою.

– Йому нічого не дістанеться. Правильно його дітки кинули, карма у дії. Ох, шкода, мене там не було, я б душу відвела, – злилася мама.

Мені після розмови з нею стало якось легше. Я й так не боялася, але був якийсь дискомфорт, може, побоювалася, що мама засудить, скаже щось на кшталт “ну це ж твій батько, можна було й пом’якше”. Але мама залишилася вірною собі, що мене дуже тішить.

Мене абсолютно не хвилює, де і на що житиме людина, яка доклала стільки зусиль для того, щоб залишити мене ні з чим. Навіть совість не здригнулася жодного разу. Може, я погана людина?

КІНЕЦЬ.