Інна дуже хвилювалася.

Зараз вона мала зайти у вітальню і познайомитися з батьками Бориса.

У Бориса була мати, Віра Олегівна, батько, Валерій Павлович, та й, у Віри Олегівни була рідна сестра, Софія Олегівна.

Проживала вона окремо.

Ну як окремо… Тільки територіально.

-Ну що? – запитав Борис. – Ходи сюди, люба, все добре! Мама в мене хороша, тато теж, і… Тітка Соня дуже добра!

-Може, не варто було на першу зустріч кликати тітку Соню? – пошепки запитала Інна. – Я й так хвилююся!

-Ну, тут я вже нічого не зроблю…

Молодята постали перед батьками Бориса.

Ті привітно посміхалися. Віра Олегівна була одягнена у жовту блузку теплого відтінку.

Сіли за стіл.

-Гарна блузка, – похвалила Інна.

-Дякую! Інночко, рибки покласти? – запитала Віра Олегівна.

-Ні дякую!

-Ти що, рибку не любиш? Це ж дуже корисно…

-Вірочко, та нехай не їсть, якщо не хоче! – підтримав дівчину бвтько.

Інна йому була вдячна! Від хвилювання вона не знала, що й робити.

Коли вона до всіх придивилася, у неї склалося враження, що Віра Олегівна зараз не почувається повноправною господаркою будинку, і тягне час.

Наче не може вирішити, подобається їй Інна, чи ні…

Раптом пролунав дзвінок у двері.

Віра Олегівна побігла відчиняти. З коридору почулося:

-Привіт, дорогенька!

Віра Олегівна повернулася в кімнату.

Інна глянула на неї і застигла від здивування.

-І коли це вона встигла перевдягнутися у синю блузку? – подумала дівчина.

Раптом відкрилися двері і в кімнату зайшла… Ще одна Віра Олегівна! У жовтій блузці.

Інна не розуміла, що відбувається.

Тоді Інна і зрозуміла, що перша – це Софія Олегівна!

Вони – близнючки!

Оце сюрприз!

-Здивована? – сказали вони хором і однаково засміялися!

-А ви… А…

-Це я, мама Бориса, у жовтому. Мені подобалося ім’я Боря, а сестрі Славко. І він тепер Борислав! Так, люба?

-Так!

І вони однаково засміялися.

З приходом сестри Віра Олегівна значно повеселішала.

-Коли Борюсик був маленький, обох мамою кликав! – по черзі говорили вони.

-Софіє Олегівно, а де ви живете? – запитала Інна, щоб зав’язати розмову.

-Я у квартирі навпроти живу. А ти що вже від мене втомилася?

-Ну, ви що… Ні…

Інна зрозуміла, що Софія Олегівна може і сказати, і треба бути з нею акуратнішою!

-Звикай, дитинко, до моєї присутності. Своїх дітей я не маю, Борис мені як син. Була я заміжня недовго. Чоловік мій посмів недобре сказати про Вірочку, мовляв, чого це вона постійно в нашій сім’ї?

Близнюкам таке хіба можна заявляти? Ну, я його й виставила! Так, дорогенька?

-Так, дорогенька!

-Валерій Павлович, а ти чого сумний? – запитала Віра. – Доглядай за нами, чи що, в Інночки он порожня тарілка…

Валерій почав накладати салат та розповідати про свою роботу.

Інночці стало спокійно.

Від Валерія віяло розважливістю та захищеністю. Борис весь у нього! Надійний та добрий.

Інна нишком спостерігала за сестрами.

Вони перейшли на якусь мову, зрозумілу тільки їм. Інночка таке чула про близнюків.

-Ну і? – хитнула головою Віра.

-Так собі…

-І?

-Йому нормально.

-Ти довго!

-Як змогла!

-Що зараз? Соню?

-Ну… Опитування.

Вони повернулися, і Софія Олегівна, наполегливіша за сестру, почала тестувати Інну.

-Готувати вмієш?

-Так.

-Улюблена страва Бориса?

-…Не знаю поки що…

-Погано. Це борщ! Мінус тобі!

Тітонька тільки відкрила рота для наступного питання, але біля Інни зʼявився Борис.

-Тітко Соня, припиняйте! Інночка і так хвилюється! Мамо! Досить! Що ви напустилися?

-Який лицар!
Валерій миролюбно сказав:

-Дорогенькі! Пропоную пограти у лото!

І вони весь вечір грали у лото.

Отак і відбулося перше знайомство.

…Згодом, Борис з Інною одружилися, і прийшли жити до нього.

Як і всі люди, які прийшли в чужий будинок жити, Інна намагалася якнайменше привертати увагу. Думку тримала при собі, і вирішила, якщо будуть претензії з боку “дорогеньких”, то реагуватиме спокійно.

А претензії були!

-Інно, мама навчила тебе варити їсти, чи ти бачила вдома завжди тільки готове? – запитувала співчутливо Віра Олегівна, явно поспілкувавшись із сестрою.

Щойно свекруха приходила від Софії Олегівни, вона одразу починала виховувати Інночку.

-Я вмію готувати, – ледве стримувалась дівчина.

-Як можна дожити до таких років, і не мати власної думки? Що за колективний розум? – думала Інна.

-Інно, підлогу вимий, будь ласка. У цій справі важко зіпсувати щось, навіть тобі…

Потім у двері дзвонили, лунало вітання дорогенька, і починалося:

-Привіт, Інночко! Щось вигляд у тебе не дуже. Дивись, бо Борис знайде собі кращу!

-Боже, дай мені сил витримати їх… – думала Інна.

-Не знайде, – вторила сестра. – У нього ж, бачиш, зі смаком не дуже, раз він Інночку знайшов…

-Я вам не заважаю про мене пліткувати? – якось не витримала Інна, і встала з-за столу, так не допивши чай.

Вона пішла від них, і не побачила, як вони, задоволені, перезирнулися.

Дівчина зачинила двері своєї кімнати і почала чекати приходу Бориса додому.

Потім довго плакала в нього на плечі.

Ну чому зі свекром у неї склалися добрі стосунки, і він одразу Інночку прийняв, як дочку, а з ними ні?

Розповів, що давним-давно змирився з постійною присутністю у них Софії Олегівни і зробив висновок:

-Особливості близнюків треба враховувати, як не крути.

-Борисе, я так більше не можу. Давай з’їжджати на орендовану квартиру!

-Чому?

-У всіх людей одна свекруха, а в мене дві! Вони постійно про мене пліткують. У них характер майже однаковий, але Софія Олегівна більше каламутить воду! Якби я знала наперед…

-Що?

-Нічого.

-Кажи. Заміж би за мене не пішла?

-Борис, я люблю тебе дуже-дуже. Але зрозумій. У жодної людини більше немає такого досвіду! В мене проти них немає шансів! Вони дорослі, з міцними позиціями, та їх двоє! Ти змалку звик до такого, і думаєш, що це норма. Вибач, але я не зобов’язана терпіти твою тітоньку!

-Інно, я зрозумів.

-Образився?

-Ні. Я здогадувався, що тобі тяжко. Але куди ми зараз підемо звідси? Всю зарплату пропонуєш віддавати за орендоване житло? А жити на що? Ну потерпи, га? Інночко!

-Чого терпіти? Краще не буде…

-Буде! Вони тебе полюблять!

-Коли? Вони вирішили мене виставити!

-Це не так. Я чув, як мама казала: “Соню, ми не перегинаємо? Вона любить Бориса! Цього достатньо!”

-А тітка Соня що?

-“Так! Вона його любить. Але в нашій сім’ї не можна бути такою! Їй би характеру побільше…”

-Що?! – стрепенулася Інна. – Це я, виходить, стримувалася щосили, щоб їм не наговорити всякого, а цього робити категорично не треба було?

Інна розсміялася.

І їй полегшало. Тепер можна стати собою!

…Якось Інна пішла в магазин по продукти, і впізнала спину тітки Соні. Кликати її не стала, не захотіла. Так, дивилася за нею одним оком, щоб не зустрітися в торговому залі.

Поки “двоюрідна свекруха” вибирала томатну пасту, у неї з сумки випав гаманець!

Інночка підбігла до неї.

Софія Олегівна стояла з відкритим ротом і не знала, як реагувати.
…Вдома тільки й розмов було про гаманець та швидку реакцію Інночки! Коли Борис прийшов додому, то кожен хотів розповісти йому про цю подію.

Віра Олегівна дивилася на невістку з подякою та… Каяттям.

-Інночка. Якщо хочете з Борисом поїхати, діло ваше. Але, поки не поїхали, дякую за твій вчинок! Залишайся і далі з нами, дуже просимо… І Борис тебе любить… І тато…

-Стоп! – вклинився Борис. – Щось я не зрозумів. Що ви там про мій смак казали?

-Борис, постривай! Тут розмова важлива, не для чоловічих вух! – сказали вони хором.

-Вибач, Інночко! Обіцяй, що не злишся на нас?

-Гаразд, мир! Я теж більше не зображатиму з себе незрозуміло кого, щоб справити враження…

Борис тільки стояв і крутив головою.

-Борис! Іди вже… До батька! Що ти жіночі розмови слухаєш?

-Нічого собі! – обурився він. – Сина рідного виставили…

-Іди до нас, Інночко! Ходи, обіймемо тебе… Дорогенька!

Так. Близнюки це особливий світ…