Чоловік вже тиждень місця собі не знаходить, бо його мама, яка живе в іншому місті, відмовляється лягати до лікарні, хоча їй треба.

А причина в тому, що вона просто впевнена, що чоловік та син без неї не виживуть. Хоч свекор не інвалід, не старий, йому трохи за п’ятдесят, а брат чоловіка вже шістнадцятий рік.

Ми з чоловіком познайомилися у студентстві, навчалися в одному університеті, але на різних спеціальностях. Обидва приїжджі, але вирішили залишитися саме в тому місті, де навчалися, адже воно велике і перспективне.

Треба сказати, що поїхали ми далеко від рідних країв. Але й у цьому були свої плюси – ніхто не ліз із порадами та не перебивав нам плани на вихідні.

Після закінчення університету ми жили разом рік, а потім вирішили зіграти весілля. Збирати всю рідню в одному місці було незручно, тому ми вирішили тихо розписатися у своєму місті, відзначивши з друзями, а потім з’їздити до моїх та його батьків.

Після приїзду до свекрів у мене виникло дуже багато питань, головне з яких – як мій чоловік примудрився вирости нормальним чоловіком. У свекрухи явні проблеми з опікою, але її чоловіка та молодшого сина все влаштовує. Що мама все по дому робить сама, не дозволяючи їм навіть посуд за собою помити.

– Мій чоловік за час нашого сімейного життя жодної тарілки не помив, – з незрозумілою для мене гордістю хвалилася свекруха.

Досягнення, на мою думку, сумнівне, тому що в житті трапляється різне – можна захворіти, втомитися, та просто не хотіти цього робити. А виходить, що якщо свекруха щось по дому не зробила, то ніхто не зробить. Посуд киснутиме в раковині, крихти на столі приваблюватимуть живність, а брудна білизна накопичуватиметься в кошику.

– Мене переважно дід виховував, батьки тоді вахтами їздили працювати. Тому в них з бабусею я ріс нормальною дитиною – і поли мити навчився, і суп варити, і прати, і шити, – пояснив мені чоловік, коли я дивувалася, як він примудрився не вирости побутовим інвалідом.

Сам свекор та брат люди непогані, жодних патріархальних замашок. Просто їм на думку не спадало, що вони можуть щось робити, та й навіщо. Ось усі сіли за стіл, а свекруха все підстрибує – одному сільничку подати, іншому хліба підрізати, потім друге покласти, потім налити чай. А мужики як сиділи за столом, так і сидять, поїли, залишили все на столі, сказали, що все смачно, дякую, і пішли у своїх справах.

Від батьків чоловіка я виїжджала під сильним враженням. Боялася, що після повернення додому у чоловіка теж проріжуться такі самі замашки, але пронесло. Ми продовжили жити, так само як і жили, розподіляючі домашні обов’язки на двох.

Нещодавно свекрусі стало погано, щось із тиском було, а потім лікарям не сподобалися якісь шуми у серці. Їй дуже рекомендували лягти до лікарні та обстежитись, не виключалося, що доведеться робити операцію. Але свекруха до лікарні не лягла, сказавши, що їй вже краще.

– Мам, ти що там вигадуєш? Тобі лікарі що сказали? А ти чого твориш? – намагався достукатися до неї мій чоловік.

– Та багато зараз лікарі знають! Я ж говорю, що вже полегшало!

– Ляж бодай обстежся, щоб серце заспокоїлося.

– А на кого я дім залишу, мужиків своїх? Вони тут помруть, поки я в лікарні буду.

Звичайно, всім стане легше, якщо помре сама свекруха. Свекор і брат намагалися також переконати її, що впораються самі, не пропадуть, але вона дала їм якусь перевірку, яку вони провалили. Після цього вона абсолютно впевнена, що без неї вони не виживуть.

Жодні заклики до розуму на неї не діють, свекруха стоїть на своєму. Чоловік у мене по квартирі мечеться, переживає за матір. Хоч кидай усе і їдь сидіти зі свекром і братом, щоб свекруха спокійно до лікарні лягла. Так би й зробили, але поки що начальство не дає відпустку.

Чоловік вже втомився переживати, а я не розумію свекруху. Адже якщо вона зараз не залишить на тиждень чоловіка та сина, то може незабаром залишити їх назавжди. Ось і кому стане краще? Вона не може цього розуміти.

КІНЕЦЬ.