Ольга поверталася з роботи додому, як завжди через парк. Осінь, мрячив дрібний дощ, їй хочеться скоріше додому, як на зло вранці не взяла з собою парасольку.

Мокрі лавки в парку порожні, перехожих немає, погода не сприяє прогулянкам. Ольга завжди на роботу і назад ходить через цей парк, так ближче, завжди поспішає, проноситься центральною алеєю, ніколи не сідаючи на лаву. Вдома справи чекають, і вечерю готувати треба, чоловіка з роботи зустрічати.

Раптом вона вона почула тихий і безнадійно-тужливий звук, що долинав із кущів.

Прислухалася, зробила крок у мокру траву і осіннє листя, каблуки пов’язли у землі, лізти в мокрі кущі не хочеться, але зітхнувши, полізла. Побачила невелику галявину, і мало не потрапила ногою в ямку, не дуже глибоку. У ямці лежав маленький песик і скиглив жалібно.

-Ти що тут робиш, вилізай?

Собачка дивилася на неї сумним поглядом. Ольга нахилилася, дотяглася і дістала собачку, поставила на ноги, але вона завалилася на бік, не наступаючи на передню лапку. Вигляд собачки викликав у неї жалість, колись біла шерсть стала сірою і мокрою, і весь вигляд її був плачевним. Ольга взяла на руки собачку:

-Ну що ж мені з тобою робити, бідолаха? Звідки ти тут така брудна, мокра? Ветеринару треба тебе показати. Собачка уважно дивилася в очі жінки, в яких була туга. Ольга притиснула до себе песика і поспішила додому, не переймаючись тим, що пальто може бути брудним.

Ольга зайшла в квартиру. На її пальті були якісь плями, а руках вона тримала маленький згорток
Її чоловік Олег вийшов у коридор і застиг від здивування.

-А що це у тебе таке? – вигукнув він.

– Це хто? – здивовано запитав він, зморщивши ніс.

-Та так, у парку знайшла, – сказала Ольга жалібно.

– Не могла пройти повз. Зараз її погодую, а можливо, і ветеринара треба викликати.

Олег не розумів, що відбувається.

-А ти на годинник дивилася, пізно вже, – невдоволено промовив Олег і пішов у кімнату.

Ольга поклала собачку на килимок у коридорі у куточок, схоже вона почувалася краще. Принесла їй молока в мисці, та випила молоко, вдячно лизнула руку своїй рятівниці, і заплющивши очі заспокоїлася. Ольга кілька разів перевіряла її, але собачка, мирно сопучи, спала.

Повечерявши, Ольга прибрала зі столу посуд, вимила. У кімнаті на дивані чоловік переглядав у планшеті новини:

-Олю, у мене на завтра біла сорочка є, чи готова?

-Звичайно готова, а що так офіційно, у білій сорочці на роботу?

-Нарада, серйозне питання вирішується. Зама генерального призначатимуть, чи мене, чи Петровича. Хоча всі кажуть, що Петровича, він має досвід, та й професіонал він. Але чим не жартують… – посміхнувся Олег.

Вранці зателефонувавши начальникові на роботу, Ольга попросила дозволу прийти після обіду, а він, вислухавши її поважну причину, посміявся і дозволив. Ветеринар, літній дядько з вусами та борідкою, оглянув собачку і впевнено сказав:

-Зараз майже все гаразд. Вік приблизно більше року, скажімо так болонка. Не знаю, домашня чи ні, вигляд уже якийсь недоглянутий. Він почухав собачку за вухом:

-Ну що дівчинко, пощастило тобі, у добрі руки потрапила.

Ольга відвезла її додому, а ввечері після роботи заїхала в зоомагазин, купила корм, шампунь для собак, повідець та лежанку:

-Скільки потрібно для собачки. Якось треба назвати її, назву-но я її Маркіза.

Не встигла вони увійти до квартири, як Маркіза вискочила назустріч, радісно гавкаючи і смішно підстрибуючи на задніх лапах.

-Привіт, виявляється, як приємно, коли тебе зустрічають. Але треба таки знайти господарів, раптом собачку шукають? – думала Ольга.

-То Маркізо, підемо гуляти.

Маркіза задоволена бігла поруч із господинею по тротуару, потім терпляче сиділа біля супермаркету, чекала.

Увечері пізніше, як звичайно, приїхав чоловік, невдоволено запитав, побачивши собачку:

-Олю, вона ще тут? Я гадав, що ти вже вирішила це питання.

-Олеже, я не можу її залишити на вулиці, дала оголошення, може знайдуться господарі?

А сама вже відчувала, що не хоче розлучатися з цим пухнастим дивом. Після того, як він вимив собачку, та стала гарненька, біла і пухнастий.

-А як у тебе нарада, щось ти спізнився сьогодні?

Олег широко посміхнувся і радісно промовив:

-Привітай мене, дружино, тепер я – перший заступник у генерального, ось відзначили трохи у кафе моє призначення.

Ольга радісно поцілувала у щічку чоловіка:

-Ого, вітаю, а що Петрович?

-Петрович написав заяву на звільнення, уявляєш, вирішив на пенсію піти. Сказав, що поступається дорогою молодим, а він уже втомився. Завтра ввечері йдемо з тобою в ресторан відзначати моє призначення удвох, я за тобою заїду, чекай. Хотів сьогодні, але друзі випередили.

Вони провели чудовий вечір у ресторані, пили шампанське, танцювали і Олег купив їй навіть квіти.

-Добре, що дочка доросла, закінчила інститут та поїхала працювати до столиці. Тепер можна пожити собі. А донька казала, що незабаром у нас онук народиться, гаразд, – думала Ольга дорогою додому.

Вдома вона попросила чоловіка поставити квіти у вазу, а їй треба Маркізу вигуляти. Олег спитав:

-До речі, ти збираєшся щось вирішувати з цим своїм песиком?

-А все саме вирішилося, господарів немає, ніхто не дзвонить, вже часу достатньо минуло, так що вона житиме у нас, – якомога буденніше і спокійно відповіла дружина.

-Як це у нас? – обурився чоловік.

– Віддай її кудись.

-А якщо ти хочеш завести собаку, то я не проти. Тільки потрібно вибрати хорошого, благородного, купимо елітного. З ним гулятимеш і можеш навіть по виставках їздити. Ну не з цією ж тобі гуляти, – Олег глянув на Маркізу.

А та, ніби розуміючи їхню розмову, притихла біля дверей, і вичікувально дивилася на господиню.

-Олеже, я не хочу якусь супер-собачку. Мене влаштовує Маркіза, мені з нею добре, вона вже звикла до мене, любить мене і вірить. Не можу її зрадити.

-А я не хочу, щоб мою дружину бачили на прогулянці з якимось безпородним песиком. Щоб потім мені не казали, що я не можу купити пристойного собаку. Ти тільки подумай, як ти виглядаєш зі сторони?

Дружина не впізнавала чоловіка, обурилася:

-Ось нічого собі, тебе вже не влаштовує мій зовнішній вигляд? З яких це пір? Як призначили заступником генерального директора? Ти ж швидко змінився, як начальником став?

-Олю, до чого тут ти і твій вигляд? Все мене влаштовує в тобі, ти про це знаєш, я про песика.

Ольга вийшла з квартири із Маркізою, їй прикро. Привід для сварки знайти не важко. У таких випадках важливо зрозуміти наскільки це все серйозно для сімейних стосунків і чи варто ризикувати коханням заради відстоювання нагальних інтересів.

-Потрібно заспокоїтись, не можна розмовляти на серйозні теми в такому тоні, – заспокоювала вона себе, але заспокоїтися не виходило.

-Значить ось у чому справа, не відповідає Маркіза іміджу мого процвітаючого чоловіка. А те, що я прив’язалася до неї і вона до мене, це не хвилює. Жива душа мені повірила. А раптом через деякий час і я не відповідатиму йому? Тоді як? Ходити по салонах? Ні, цього не хочу. Звичайно зовнішність можна поміняти, але як же душа? Її не зміниш ні за які гроші.

Ольга не знає, що робити. Додому не хочеться йти, Маркіза йде поруч, ніби розуміє настрій господині. Вона присіла на лавку біля під’їзду, минуло вже багато часу.

-Цікаво, чи Олег заснув? Йому, напевно, все одно, образив і все. Ось Маркіза, зараз не твоя доля вирішується, а моя. Але я вирішила остаточно, ми з тобою не розлучимося. І будь, що буде!

У її кишені задзвонив телефон:

-Олю, ну скільки можна гуляти десь? Давай повертайся швидше зі своєю Маркізою. Було б через що сваритись. Ну, хочеш залишити Маркізу, залишай, я не проти. Я хочу, щоб ти була щасливою, а якщо Маркіза теж частина твого щастя, я не проти. Ідіть додому, а то я вже скучив! Щастя та спокій коханої дружини для мене найдорожче, – Олег говорив м’яким і теплим голосом.

Вона підскочила з лавки:

-Маркіза, пішли скоріше додому, нас там чекають, дуже. Я найщасливіша у світі! Та й ти теж!