Таїсія сиділа перед великим дзеркалом і пильно вдивлялася у своє відображення.

На обличчі молодим блиском сяяли небесного кольору очі.

Від хвилювання перед майбутньою подією на щоках зʼявився рум’янець. Сьогодні був особливий день, на який вона чекала все життя.

Ще раз критичним поглядом вона оцінила своє відображення і задумливо промовила:

-Може, трохи губи підфарбувати? Десь у сумочці є помада, якій сто років вже… Треба пошукати.

Але закінчити приємну процедуру завадив голос доглядальниці Лідочки:

-Таїсія Петрівна! Що ж ви зволікаєте? Публіка вже з нетерпінням чекає на ваш вихід! Чи ви вирішили підігріти інтерес невеликою затримкою?

Літня жінка ніяково посміхнулася. Лідочка уважно подивилася на свою підопічну і сплеснула руками:

-Таїсіє Петрівно, та ви справжня красуня! Помолодшали років на двадцять! Вас хоч заміж видавай!

Слова схвалення справили на жінку зворотний ефект. Вона почала поправляти зачіску, над якою працювали пів дня всі її подружки.

-Лідочка, люба! Напевно, даремно я погодилася! Ніколи нікому я не розповідала про себе. Не люблю я публіки. Звикла тихо жити…

Доглядальниця дбайливо обняла жінку за плечі.

-А ви так тихо, і простими словами розкажіть про себе. Ми спеціально зробили ці “Життєві історії”, щоб ви всі, почували себе тут, як удома, щоб стали трохи ближчими один до одного.

А то про будинки для людей похилого віку ходять всякі небилиці.

Обличчя Таїсії Петрівни пожвавішало, а очі знову заблищали:

-Що ви, Лідочко! Це не правда! Тут такі чудові люди! Маю вам зізнатися, що я вперше за довгі роки відпочила у цих стінах душею.

Літня жінка замовкла, а потім сказала:

-Хоча, дійсно, поки я по бажанню своїх діток не потрапила сюди, теж думала всяке погане про такі будинки. Все своє життя я переживала, щоб не потрапити до такого… будинку, але виявилося, що всі мої переживання були марними.

-Звісно! І зараз ви даремно хвилюєтеся! Впевнена, все у вас вийде у найкращому вигляді. Ви просто уявіть, що розмовляєте із близькою людиною.

-Лідочко, тут усі хороші люди! Я всім така вдячна! Але вам найбільше. Ви такі схожі на мою молодшу сестричку Ніну… У мене ж було дві сестри і брат. Всі молодше за мене, а тільки я одна залишилася… Даремно тільки й живу…

-Що ви таке кажете! Ви в нас ще ого! До речі, коли я йшла сюди, вами цікавився Микола Іванович. Ви ж з ним дружите? Я завжди милуюся, коли ви разом у парку гуляєте.

Щоки Таїсії Петрівни знову почервоніли. Вона вдала, що пропустила повз вуха останнє зауваження, і з награним кокетством вигукнула:

-Ой, Лідочко! Буде, як буде! Я готова!

Доглядальниця ледве встигала за старенькою, яка минулого тижня розміняла дев’ятий десяток. Лідочку вразила рівна хода і постава цієї жінки похилого віку. Про себе вона подумала:

-Тримається як королева! Хіба повернеться язик назвати таку пані старою? Тільки справжня жінка може йти так гордо, з високо піднятою головою. І вік тут ні до чого…

…Лідія Михайлівна багато побачила за своє життя. Починала вона працювати у лікарні. Майже двадцять років пропрацювала там, але одного разу зрозуміла, що більше не хоче бачити те все… Вона була згодна на будь-яку роботу, і їй запропонували “спокійне” місце в будинку для літніх людей. Відпрацювавши лише кілька змін, Лілія Михайлівна зрозуміла, що ця робота теж не для всіх.

Вона не могла байдуже дивитися, як стареньких привозять сюди на шикарних машинах, а потім спішно їдуть. Літні люди живуть очікуванням рідкісних побачень із родичами, а багато хто й іде в засвіти, так і не дочекавшись зустрічі…

Бачити щодня ці повні надії очі було дуже важко. Лідія Михайлівна робила кілька разів спроби зв’язатися із родичами своїх підопічних, але у кращому разі її чемно просили більше не турбувати.

Якось Лідії Михайлівні спала на думку ідея об’єднати цих людей. Так і з’явилися «Життєві історії». Лідія Михайлівна залучила до роботи власну доньку, а та вже організувала цілий волонтерський рух.

Кожен мешканець будинку для літніх людей мав розповісти трохи про своє життя. Всі учасники охоче йшли на це, а волонтери та співробітники допомагали оформити їхній виступ.

Сьогодні мала розповісти свою історію Таїсія Петрівна – жінка з дуже непростою долею.

Лідія Михайлівна добре пам’ятала, як близько двох років тому Таїсію Петрівну привезла сюди дочка…

Лідія тоді мила вікна, як раптом до будинку підʼїхала дорога, шикарна машина. З неї вийшла якась молода жінка і швидко відкрила дверцята.

-Мамо, давай швидше виходь! – сказала вона старенькій, яка була в машині. – Що ти там пораєшся?Тепер ти житимеш тут!

Вона вивела літню матір із машини. Було видно, що та не хотіла залишатися тут…

-Та як вам не соромно отак з матір’ю?! – обурилась Лідія.

Вона аж не зрозуміла, що це таке відбувається.

-А тобі яке діло? Виконуй свої обов’язки і не лізь, куди не просять! А то я можу поскаржитися!

Лідія Михайлівна не стала сперечатися з такою родичкою і оформила нову мешканку. Але Таїсія Петрівна ніяк не хотіла змиритися з тим, що сталося. Вона дуже сумувала, а потім і зовсім заслабла.

Лідія Михайлівна після зміни кілька годин проводила в кімнаті Таїсії Петрівни, відвідувала її у вихідні дні.

Через кілька місяців літня жінка видужала. Вона стала щодня виходити на прогулянки, брала участь у спільних заходах. Нещодавно в неї навіть з’явився залицяльник – Микола Іванович…

…У великій вітальні світилося приглушене світло, що надавало обстановці певну загадковість.

На екрані була фотографія зовсім юної дівчини з довгою русявою косою і очима небесного кольору.

Щойно Таїсія Петрівна глянула на екран, як на душі одразу потеплішало. Несподівано для самої себе, вона щиро почала розповідати.

-Дякую, люди добрі, що прийшли послухати мою історію життя. Зізнаюся, я довго готувалася, але зараз все позабувала. Ось, я зараз дивлюся на свою стару фотографію, і мені здається, що між тим часом, коли я отримала атестат в школі і сьогоднішнім днем немає прожитих років.

Тоді я була сповнена надії, а сьогодні моє серце гріють тільки ваші добрі очі…

Бо у моє вікно дуже рідко заглядало сонце…

Навіть у ясний безхмарний день воно пропливало повз мій дім…

На екрані один за одним змінювалися слайди як кадри кіно.

А Таїсія Петрівна згадувала своє важке дитинство.

Вона народилася в тяжкий час. Її мати разом із нею маленькою жила тоді у далекого родича, поки чоловік був на службі. Часи були непрості…

-Живи, Ольго, скільки треба, – сказав родич матері. – Поки чоловік не повернеться! Якщо повернеться звісно…

А потім чоловік повернувся, що викликало заздрість сусідок, в яких чоловіків не стало.

-Щаслива Ольга! Чоловік повернувся! Житиме приспівуючи! – казали.

Але прогнози селянок не виправдалися – батька не стало через 7 років. Щоправда, він встиг залишити по собі багате потомство – двох сестер і братика.

Матір пішла працювати на керівну посаду, а всі турботи про молодших дісталися Таїсії.

Вона спала лише по 5-6 годин, а вранці ще до світанку поспішала з кошиком набрати вугілля, щоб нагріти хату.

Таїсії завжди дуже хотілося спати і їсти. Але мати розподіляла кожному норму їжі.

-Ти, Тасько, вже доросла, а діти ростуть. Їм більше треба!

Дівчинка мовчки їла виділену порцію. Промовчала вона і тоді, коли мати відмовила їй у праві на навчання в технікумі.

-Ти зовсім, чи що! Який технікум! Принцеса знайшлася! Мені одній, чи що трьох виховувати? Влаштую на ферму, там працюватимеш! І крапка!

Усю ніч Таїсія проплакала, а наступного дня провела до столиці подругу Катрусю.

-Катрусю, я обов’язково наступного року вступлю! Ми з тобою ще обов’язково зустрінемося там!

Потяг із від’їхав від платформи, назавжди відвозячи у світле майбутнє шкільну подругу…

Поєднувати роботу на фермі з вихованням молодших сестер та братів дівчині було не під силу. І одного разу вона заслабла.

Але мати, яка повернулася із сільради, скомандувала:

-Ти чого це, Таїсія, розляглася серед білого дня? Швидко на кухню!

Дівчина спробувала встати, але… Майже два місяці вона пробула в лікарні. За цей час мати лише двічі відвідала дочку.

-Сама розумієш, у мене робота. І ще діти. Довелося тітку із села викликати. Ти, Таїсія, давай видужуй і додому повертайся!

Дівчину відправили додому. Але в її душі була образа на матір. І вона спеціально, вирішила таємно вийти заміж за механіка, який працював у їхньому селі.

Павло трохи залицявся до неї, і коли жартівливо запропонував стати його дружиною, вона погодилася.

Але сімейне щастя теж не склалося. Правда, перші роки вони із Павлом жили непогано. Чоловік навіть дозволив їй вступити заочно в технікум.

Здобувши диплом, вона змінила ферму на лабораторію.

Пліткарки гомоніли за спиною, що все це не випадково, мовляв, агроном допоміг влаштуватися Таїсії на гарне місце.

Плітки дійшли до вух Павла. З того часу її сімейне життя дуже змінилося. Сварки не припинялися…
Та несподівано Павла не стало…

Після цього Таїсія Петрівна все своє життя присвятила дочці та синові. Працювала на трьох роботах, щоб поставити на ноги дітей. Але якось вона виявилася зайвою в їхньому житті…

Таїсія Петрівна закінчила свою розповідь. Але у вітальні було дуже тихо.

-Ось така непоказна історія мого життя. Наче й не жила я зовсім…

Лідія Михайлівна в куточку витирала сльози, блищали очі і в інших присутніх. Раптом несподівано для всіх Микола Іванович підвівся зі свого місця.

-Думаю, зараз настав найкращий момент, – сказав він. – Я довго не наважувався, а сьогодні хочу просити вас, дорога Таїсіє Петрівно… Одним словом хочу, щоб наші долі з’єдналися. Нехай нас вважають старими і нерозумними! Але мені все одно! Просто я щиро хочу подарувати вам трохи щастя. Я зроблю для цього все можливе!

У вітальні ще довго лунали схвальні вигуки та шум оплесків. Таїсія Петрівна ніяково посміхаючись прийняла букет квітів від Миколи Івановича та його пропозицію.

-Якось незручно в такому віці.

-У кохання та надії немає віку, бо вони вічні… – сказав посміхаючись він.

Через тиждень щасливі молодята офіційно побралися…