Ех, молодість! Там все просто і легко, попереду ціле життя, довге та щасливе.

Але одного разу наступають такі моменти, коли життя може здатися не таким вже безтурботним, світлим і легким.

До когось такі моменти приходять швидко, а до когось не дуже, але приходять…

От і до Марині прийшла темна смуга, ніколи не думала вона, що через тридцять два роки спільного життя почує від свого коханого чоловіка такі неприємні слова.

Андрія Марина побачила вперше у юності.

Він приїжджав до бабусі в село з дитинства. Просто якось не були знайомі.

Але одного разу вони зустрілися у компанії на річці.

Тоді Андрій був уже юнаком. Він подружився із братом Марини.

Вони з подружкою хлюпалися в річці, засмагали, коли прийшла компанія хлопців, де були брат Марини та Андрій.

Виявилося, що бабуся Андрія жила зовсім неподалік батьків Марині. Потім Андрій приходив із братом до них у гості.

Спочатку Марина не звертала на нього уваги, але раптом обидва подивилися один на одного іншими очима і відчули взаємне тяжіння.

Андрій здався їй дуже привабливим. Почали спілкуватися і доки він був на канікулах, зустрічалися щодня, а вечорами іноді гуляли. Перед від’їздом він дав їй свою адресу і вони домовилися переписуватись, тоді ще ні інтернету, ні мобільників не було.

– Марино, я тобі напишу листа, як тільки приїду додому і розберуся зі своїми справами, добре? А ти відповідай мені обов’язково, я чекатиму.

– Навіть і не сумнівайся, я також напишу! – радісно відповіла вона.

Після від’їзду буквально в першому ж листі Андрій освідчився Марині в коханні, вона й не чекала таких зізнань від нього.

Він їй дуже подобався і може навіть любила його. А він був потайливий.

Прочитавши листа, Марина застрибала від радості, притискаючи до себе цей листок із зізнанням.

– Андрійко мене кохає, кохає, і я його! – поділилася вона радістю з подругою. – Андрійко мені написав листа і освідчився в коханні.

– Ой, Маринка, скільки ще таких Андріїв у тебе буде, це у вас дитяче кохання, – відповіла їй подруга, але в голосі пролунали нотки заздрощів.

– Ну не знаю, подивимося, – сказала Марина, і вирішила, що більше не буде ділитися з подругою, не сподобалася їй її відповідь.

Після закінчення школи Андрій вступив в інститут у себе у місті, але Марині постійно писав.

Через рік і вона вступила в училище. На канікулах так і зустрічалися, Андрій приїжджав до бабусі.

Подорослішавши, він став красенем, дівчата так і липли до нього, а Марина ревнувала.

Хоча вона теж була гарною, стрункою, як тростинка з довгим волоссям, за це Андрій її називав «русалонькою».

Що б там не говорили, але з кожним роком між ними кохання тільки міцніло, вже й жити один без одного вони не могли. В інституті Андрій тримався подалі від дівчат, пам’ятаючи, що в нього є його Маринка-русалонька.

– Дівчата, у мене є кохана дівчина, і я їй не хочу зраджувати, так що залишаємося друзями, – весело казав він дівчатам, які намагалися жартома, а може й ні закохати його.

Андрію залишалося пів року до закінчення інституту, і він запросив у гості Марину на свій день народження.

Були й однокурсники.

Батьки ввечері поїхали на дачу, залишивши їх святкувати.

Однокурсники пішли пізно вночі, а Марина залишилася в нього.

Після вечірки Андрій з Мариною прокинулись разом. На ранок їй було соромно, батьки виховували її строго. Андрій помітив її стан:

– Марино, тобі вже двадцять років, так що не хвилюйся і не соромся, я тебе люблю, ти ж знаєш про це. У мене теж уперше, так що все гаразд, – заспокоїв її Андрій.

Все було добре, стосунки їхні тривали.

А потім дівчині сказали у поліклініці:

– У вас буде дитина, вагітність проходить нормально, – сказала їй лікарка. – Ставлю вас на облік.

– Оце сюрприз! – подумала Марина. – А з іншого боку, чого тут дивуватися, адже я була з чоловіком, а від цього бувають діти.

Звичайно вона засмутилася, дитина поки не входила у її плани, але заспокоївшись, вона розповіла Андрію, ще не знаючи, як він відреагує на цю новину.

– Маринко, так це ж чудово! Я стану татом! Я радий, дуже радий. Маринко ти моя кохана!

– Андрійку, а я навіть і не знаю, рада, чи ні. Адже я мріяла вступати в інститут. А тепер не вийде…

– Та навіщо тобі цей інститут? Досить нам мого інституту! Мені вже запропонували хороше місце інженером, причому хороша зарплата.

Житимемо з моїми батьками поки що, а потім подивимося, у нас велика квартира, сама знаєш. А зараз нам треба з тобою розписатися, весілля влаштувати і чекатимемо нашого малюка!

Так із захопленням описував їхню перспективу на найближчий час Андрій.

Вони порадували своїх батьків, що скоро народиться онук, чи онучка. Потім було весілля, все як у всіх.

Свято, гості і все інше. Як і казав Андрій, жили вони з його батьками, проте вже через рік Андрію вдалося купити невелику квартиру і вони переїхали від них.

– Хоч і місця мало, але окремо жити краще, – раділа Марина. – Хоч якісь хороші стосунки з батьками, але вдвох краще.

Народився син Миколка, молоді батьки і всі родичі були раді. Надарували подарунків. Почалися в молодих батьків безсонні ночі. Але справлялися вони чудово, бо кохали один одного.

А через три роки народилася донька Оленька. Звичайно було й не безхмарно в їхньому житті, сварки були, але вони швидко мирилися, були вірні один одному, а це найголовніше.

Прожили багато років, діти виросли й вивчилися, донька вийшла заміж, син теж одружився.

За цей час вони купили велику квартиру, машину, їздили відпочивати, одним словом нічого не потребували. Так і прожили тридцять два роки. Здавалося б живи, й радій.

Але Марина раптом відчула зміни у стосунках, чоловік став різким, малоговірким, затримувався на роботі.

– Напевно, у Андрія роботи багато, все-таки начальник, відповідальність на ньому за персонал, за виконання плану, та за все абсолютно. Наговориться на роботі, а вдома хочеться відпочити. Щоправда, раніше ділився зі мною, а зараз все більше мовчить.

Так думала вона, поки чоловік одного разу не забув на столі свій телефон.

Марина ніколи не брала його, але й він теж, довіра у них була повна. Та цього ранку мабуть мало так статися…

Раптом Марина почула, що на телефон чоловіка прийшло повідомлення.

Вона відкрила його і прочитала:

«Доброго ранку, коханий! Я скучила, до зустрічі!»

І купа сердечок…

Марина була приголомшена, так усе легко розкрилося…

А в цей час Андрій зайшов у кімнату, згадавши, що забув телефон.

Побачивши його в руках дружини і її обличчя, він застиг на порозі від несподіванки.

Чоловік усе зрозумів.

– Ну зрозуміло, відмазатися вже не зможу, – промовив винувато чоловік. – Немає сенсу. Марино, я винен перед тобою, я тобі зраджую, не встояв перед спокусою. Скажу чесно, що вже тепер.

– Вона молодша за мене?

– Так, молодша.

– Чому ти так зі мною вчинив? Краще б одразу чесно зізнався і все, вже був би вільний. Якби зараз я не побачила повідомлення, ти б так і морочив мені голову. І давно ти з нею зустрічаєшся? – запитувала дружина, намагаючись не розплакатися.

– З пів року, – не дивлячись у вічі дружині промовив Андрій.

Марина якось здивовано дивилася на нього.

– Пів року? А я все пов’язувала з тим, що в тебе відповідальна робота. Втомлюєшся, а ти розважаєшся на стороні, добре влаштувався! – різко відповіла дружина. – Бачити тебе більше не хочу!

– А ти сама винна. Подивися на себе! Ти стала негарною, постаріла.

– Дякую, Андрію. Дякую за все хороше, за те, що я тобі народила дітей, зіпсувала фігуру, жила твоїм життям до цих пір, поставила на собі хрест, мрії й бажання. А ти навіть і не запитав мене, що я хочу в житті, бо знав, все для тебе. Збирай речі і забирайся. Зрадник.

– Ну, взагалі-то це моя квартира, – сказав Андрій, забрав телефон і поїхав на роботу.

Марина плакала, потім зібрала речі й поїхала до матері у село. Мати жила сама, батька вже не було.

З того часу жила Марина з матір’ю, влаштувалася медсестрою у дитсадок. Вдома сидіти не хотілося, у колективі легше.

Діти образилися на батька, перестали спілкуватися з ним, хоч вона й не хотіла цього.

– Це у нас із батьком закінчилися стосунки, але ви маєте з ним спілкуватися. Це ж ваш рідний батько, – умовляла вона сина й дочку, але вони так вирішили.

Життя Марини тривало, мати дуже часто була слаба, вона доглядала її, але через рік її не стало. Все казала, що її там чоловік зачекався.

Так у п’ятдесят із лишком років Марина залишилася самотньою. Щоправда, діти часто відвідували з онуками. Якось зателефонувала їй колишня колежанка і повідомила, що зустріла Андрія.

– Марино, твій колишній живе один у квартирі. Та молода зрадила йому. Каже, що дуже шкодує, що так з тобою вчинив, вважає себе зрадником, бач який самокритичний! Про що раніше думав?! Значить, ти постаріла, а він залишився молодий? Теж сивий, погляд стомлений. А може вибачиш, га? Якось мені його шкода стало. А може, він подзвонить сам тобі?

– Ні, він гордий, він не подзвонить, хоч як йому буде. Та й звикла я без нього, вже не буде таких стосунків як раніше. Його зрада стоятиме між нами. Я себе знаю, не забуду зради ніколи, – сумно говорила вона колишній колежанці. – Як життя складеться не знаю, не молода я вже.

Марина знала, що не буде щасливіша з Андрієм, навіть якщо раптом і помиряться, хоча вона цього навіть не допускала.

Все частіше говорила молодим колежанкам, сусідкам при нагоді:

– Дівчата, стежте за собою і не розчиняйтесь повністю в чоловікові, сім’ї, розвивайтеся навіть незважаючи на те, якщо чоловікові це не подобається, себе теж треба любити.

Я, на жаль, це зрозуміла пізно. У вас має бути своє життя, не ховайте свої мрії й бажання кудись подалі.

Реалізуйте їх, знайте ціну. І тоді у вас все буде гаразд!

КІНЕЦЬ.