Олександр з Марією жили разом понад одинадцять років.

У Марії був син від першого чоловіка. Сергій обіцяв одружитися з нею, але дізнавшись, що вона чекає дитину, просто зібрав речі й пішов.

Мовляв, не потрібна йому зараз дитина. З того часу вона нічого про нього не чула…

А потім вона зустріла Олександра. Вони дуже подобалися один одному і вирішили жити разом.

Пізніше вони одружилися. Тепер її син Андрійко називає Олександра татом.

Той теж дуже любить хлопця.

Жили вони у великій квартирі Олександра.

Батько подарував їм квартиру. Він мав власний будівельний бізнес.

Олександр теж працює там-таки, але свій бізнес вести не хоче, чи не може, не всім це дано.

Та й надія на батька, по-перше, він завжди допоможе, по-друге, батько старіє і бізнес у спадок перейде до нього.

Олександру сорок два роки, Марії тридцять вісім, Андрій навчається у школі. Все було нормально, але останнім часом Олександр змінився, це відчула Марія. Хоч і намагався вдавати, що все нормально, але люблячу жінку не проведеш.

Олександр закохався не на жарт, всерйоз. Закохався у молоденьку дівчину, студентку, яку вони зустріли якось із дружиною біля свого будинку. Був вечір, а дівчина стояла з невеликою валізою і озиралася на всі боки.

-Дівчино, ви когось шукаєте? – запитала тоді Марія. – Заблукали?

-Я шукаю квартиру, мені сказали, десь у цьому будинку здається в оренду. Ви випадково не знаєте? Але вже вечір…

Марія запросила дівчину переночувати, а завтра вже розпочати пошуки.

Катерина не відмовилася, подякувала і пішла з ними. За вечерею вона розповіла, що приїхала з невеликого селища, вступила в інститут, у гуртожитку місць немає, от і вирішила винайняти квартиру, батьки оплачуватимуть.

Після їхнього знайомства Катерина знайшла орендовану квартиру. Дівчина іноді почала заходити до них у гості, Марія зустрічала її привітно. Намагалася нагодувати – вона ж таки живе одна.

А Катерина іноді приносила тістечка до чаю. Якось засидівшись допізна, дівчина зібралася додому.

Марія попросила чоловіка:

-Сашко, проведи Катрусю, темно вже…

Олександр провів Катю і вона, простягши руку, ніби випадково схилилась до нього. Він підхопив її і йому не схотілося випускати її з рук. Його потягло до неї, але схаменувшись, він сказав:

-Катрусю, пробач, щось найшло на мене, пробач, не ображайся.

Але Катерина тільки засміялася і побігла додому.

Олександр йшов додому і не розумів, що так його непокоїть? Почувається не в своїй тарілці, і раптом він аж застиг від несподіваної здогадки.

-Невже я закохався? Так, вона така ніжна, струнка з гарними очима, але як мене тягне до неї. Вона стоїть у мене перед очима, якось недобре виходить. А як же Марійка, Андрійко? – думав він до самої квартири.

Він сподівався, що це пройде, забудеться. Але даремно він так думав. Розпочалися їхні зустрічі. Випадкові і дивні, начебто ненароком, то біля будинку, то біля магазину, неподалік їхнього будинку. І її очі, погляд говорить про те, про що думав він. Він вважав її скромною, трохи наївною, але нічого не міг вдіяти із собою.

Сімейні стосунки стали холоднішими, Марія розуміла, чоловік захопився, тільки не розуміла ким. Минуло трохи часу Олександр із Катериною зустрічалися, він уже винайняв ліпшу квартиру, сам оплачував їй житло.

А потім Катерина перша зізналася йому в коханні. Олександр був щасливий, і постійно згадував, як обнімав Катрусю, яка дивилася на нього величезними очима, а вона говорила:

-Олександре Миколайовичу, ви навіть не уявляєте, як мені добре з вами. Як це в мене серйозно і на все життя. Якщо ви мене обманете, як я житиму?

А він шепотів їй у відповідь:

-Катрусю, дівчинко моя, ти завжди будеш зі мною. Ми завжди будемо разом, навіть не сумнівайся. Я сьогодні скажу все дружині, і переїду до тебе. Мені вже незатишно у своїй квартирі.

Олександр прийшов додому пізно. Він помив руки у ванній і сів за стіл. Марія розігріла чоловікові голубці, дістала з холодильника салат і поставила перед коханим.

-Маріє, нам треба серйозно поговорити! – раптом сказав Сашко.

Марія дуже здивувалася і сіла перед чоловіком.

-Добре. Давай поговоримо, – сказала вона.

-Марійко, – почав Сашко. – Я закохався в Катрусю і йду до неї жити. Ми любимо один одного.
-Сашко, коханий, та як так? – Марія не вірила своїм вухам.

-Маріє, я не негідник, і не хочу, щоб ти так про мене думала. Я не можу нічого зробити. Квартиру я залишаю вам із Андрійком. Вибач, якщо зможеш…

Він зібрав речі, а Марія так і залишилася сидіти на дивані, опустивши голову. Коли він пішов до дверей, вона раптом підвела голову, зі сльозами на очах, хотіла щось сказати. Але зупинилася та махнула рукою. Він пішов…

Олександр із Катею насолоджувалися щастям, він їхав швидше з роботи додому, обожнював свою «дівчинку», так він називав її. Вона теж постійно говорила про любов до нього.

Іноді він відвідував колишню родину, вірніше приносив гроші для Андрійка, Марія не хотіла брати, але він, не дивлячись у вічі, говорив, що ставиться, як і раніше, до нього, як до рідного сина, відчуває відповідальність перед ним. Все-таки майже дванадцять років разом прожили. Конверт із грошима опускав у поштову скриньку і йшов.

Ішов час, він працював, Катерина вчилася. І ось Катерина, яка чекала на той момент, коли вони будуть разом, раптом почала змінюватися. Зразковою дружиною вона бути явно не збиралася.

Перший дзвіночок продзвенів, коли Олександр приїхав з роботи і зустрівся з чоловіком, який виходив із їхньої квартири. Катерина не розгубилася і сказала дуже весело:

-А ось і мій чоловік прийшов. Познайомтеся. Сашко, це Роман Сергійович, він допомагає мені готуватися до іспитів і курсової.

Потім Катерина почала затримуватись в інституті, говорила, що засиділася з подругами, чи залишалася на додаткові заняття. Олександр почав вже переживати, але він наполегливо відганяв від себе погані думки. Якось вона не прийшла ночувати, він їй дзвонив, телефон був вимкнений.

Наступного дня він вирішив поговорити із нею, приїхавши після роботи. Катерина була вдома, і як ні в чому не бувало, посміхалася:

-Привіт. Що загубив мене? А я в подруги залишилася, засиділася, вже пізно було, вона й запропонувала залишитись, а що тут такого?

-Могла б і на дзвінки відповісти, подивися скільки пропущених.

-Він у мене сів, а зарядки у подруги до мого телефону нема. У мене все-таки ліпший телефон, аніж у неї.

Олександр відчував, що вона бреше і викручується. Сказав спокійно:

-Ну гаразд, але я не вірю, не хочеш сказати правду? Говори, я тебе слухаю.

Тоді Катерина, скрививши губи, відповіла:

-Ну що так дивишся? Думаєш я село якесь? Наївна? Помиляєшся дуже, думаєш ти ощасливив мене, винаймаючи квартиру. Ти думаєш я про таку квартиру мрію? Ні. Я мріяла жити у твоїй великій квартирі, яку ти залишив своїй старій, та ще гроші чужому хлопцю тягаєш. Краще мені віддавав би ці гроші!

Олександр здивувався, і не міг повірити в її слова, а її вже було не зупинити.

-Я ж думала, що ми тут спочатку побудемо, а потім переїдемо в ту велику квартиру. Думала, ти купиш мені машину, у тата твого є гроші, міг би й попросити. Я розраховувала на таке життя, а час іде, і де це все? Скільки чекати? Навколо мене багато мужиків і молодші за тебе і за гроші, і гроші дають, і обіцяють машину купити і квартиру. Краще від них отримувати, ніж безкоштовно жити з тобою.

Олександр ледве стримався, тільки сказав:

-Іди зараз же! Іди швидше, щоб мої очі більше тебе не бачили.

Зібравши нашвидкуруч речі, Катерина пішла, на прощання щосили гримнувши дверима. Але його це не зворушило.

З того часу минуло трохи часу, а Олександр не знаходив собі місця:

-Як же я образив дружину і сина. Важко таке пробачити. Попереджав мене батько, говорили друзі – не вір молодим дівчатам. Ні, повірив, думав я один такий щасливий, а мене одного любить молода дівчина.

Він думав, як йому повернутися до дружини. Добре, що ще не розлучилися. Ось вже воістину – що маємо не зберігаємо.

-А Андрійко? Ну як я міг залишити цього хлопця, який мене називає татом? У нього зараз такий складний перехідний вік. Йому потрібна чоловіча підтримка? А я зі своїм безглуздим коханням. Він теж не пробачить мені, мабуть?

Він вирішив зустріти Андрійка біля школи і поговорити з ним, але не побачив його. Приїхав наступного дня, знову його нема.

-Чи не сталося з хлопцем щось? – подумав він.

Потім почув позаду голос:

-Здрастуйте, а аи ж Андрія тато?

Він побачив перед собою сусідську дівчинку з їхнього подвір’я.

-Доброго дня, а де Андрійко, з ним щось трапилося?

Дівчинка здивовано подивилася на нього, і спокійно сказала:

-Ні, з ним нічого не сталося, він уже поїхав до матері в лікарню. Вона вже десять днів там.

-А що сталося?

-Я не знаю, Андрій не каже, тільки сказав, що вона там. Він живе один. Я іноді йому допомагаю, ми навіть на вихідних готуємо їй. А моя мама котлети їй смажила. А ви що нічого не знаєте?

Але Олександр її вже не чув, він застрибнув у машину і поїхав додому. Він довго сидів біля під’їзду, не знаючи, що й думати, він чекав на Андрія.

-Тато? – раптом почув Олександр і підвів очі.

-Синку! Андрійку! – обняв він його. – Сину, що з мамою? Де вона?

-Нині вже нічого, майже все нормально, їй уже краще.

-А де вона?

-Так вона у пологовому будинку. Вона там лежала, ну як це, а, згадав, на збереженні. А сьогодні вранці братик народився, ось я від неї.

-Як у пологовому будинку? Я не знав і не думав… Оце вона хотіла мені сказати тоді! Я поїду до неї, ти поїдеш зі мною, синку?

-Тату, вже пізно, нас не пустять. Давай піднімемося в квартиру, тату, чи ти поїдеш до себе додому? А то я їсти хочу.

Він обійняв сина, і вони попрямували до під’їзду. У квартирі було так само, нічого не змінилося, такі ж рідні стіни.

-Так синку, а як ми назвемо малюка, твого братика? Чи мама вже дала йому ім’я?

-Я хочу Миколою назвати, мама наче не проти, а ти? – він вичікувально дивився на батька.

-А мені теж подобається, Микола так Микола, гарно. Микола Олександрович, звучить добре! – радів він.

Вранці Андрій пішов до школи і попросив:

-Тату, не їдь без мене до мами, я теж хочу поїхати разом з тобою. Вона дуже зрадіє, коли нас побачить разом, я знаю.

-Добре, сину, я заїду за тобою до школи.

Вони прийшли із величезним букетом червоних троянд. Обидва сяяли. Тільки в Олександра були винні очі.

Коли Олександр привіз дружину з маленьким сином додому, Марія не впізнала квартири. Все сяяло, багато було кульок та квітів. А найголовніше в дитячій кімнаті стояло ліжечко та величезний плюшевий ведмідь. У кріслі була купа іграшок-брязкалець.

-Марійко, пробач мені. Ти пробачиш? Я винен, обіцяю, ніколи у житті такого більше не буде. Ніколи з твоїх очей не піде сльоза через мене. Я тебе дуже люблю і наших синів.

Марія поклала голову йому на плече.

-Я тебе вибачила, давно. Я відчувала, що ти повернешся…

Олександр зараз найщасливіший у світі чоловік і батько, він усім тепер говорить, спираючись на свій життєвий досвід, попереджаючи:

-Щоб щось оцінити по-справжньому, часом достатньо просто втратити. Що зі мною й сталося. Якщо ви без цього чудово обійдетесь, то це багато про що вам скаже. А от якщо ні. Тоді втрачати просто безглуздо. Повірте мені, тепер я це точно знаю!