– Оля! Скільки можна?!

Невдоволений вигук чоловіка, аж схвилював Ольгу, а вона думала, що готова до його обурень! Тільки ось у Андрія накопичилися претензії, та й сама Оля надто стала нервовою останнім часом. Не могла спокійно реагувати.

Не дивно – адже кожне боязке прохання до чоловіка про гроші, навіть якщо це були гроші на найнеобхідніше на кшталт продуктів чи одягу для дітей, закінчувалося сваркою.

Вона могла зрозуміти Андрія – він працював як заведений, брав додаткову роботу навіть додому, просиджуючи перед комп’ютером нерідко навіть суботу, а то й неділю. Однак йому як затребуваному дизайнеру непогано платили, і сім’я не потребувала. Проте чим далі, тим більше Андрій обурювався. І, здається, сьогодні розмова про гроші вкотре могла перейти у сварку.

– Андрію, але я ж… – несміливо спробувала заперечити Оля.

– Що “Андрію”!? – вигукнув чоловік у відповідь.

– Що?! Я працюю не покладаючи рук! А все йде як у чорну дірку!

– Так діти ж…

– На дітей даю без запитань, – сказав чоловік.

– А на свої хотілки будь добра сама і заробляй.

– Та як?! – сплеснула руками Оля.

– А з дітьми хто…

– А діти з ранку до вечора у садочку, – зупинив її чоловік.

– Цілком могла б і влаштуватися кудись, щоб на дрібниці вистачало. Навіть тебе з твоєю майже відсутньою освітою хоч би секретаркою візьмуть. Все! Розмова завершена.

І, підтверджуючи останні сказані слова, Андрій пішов до свого кабінету – колишньої вітальні, яку довелося виділити чоловікові, щоб він міг спокійно працювати вдома, поки діти галасують у спальні та дитячій. Оля залишилася на кухні, ковтаючи сльози.

“Навіть тебе”!.. Ось, значить, якої чоловік про неї думки… Ну гаразд! Вона йому ще покаже.

***

Всерйоз Андрій говорив чи ні, але за три дні Оля справді влаштувалася на роботу. На посаду, що називається “офіс-менеджер”, а по суті, тією самою секретаркою.

Фірма, де вона мала працювати, займала офіс у великому бізнес-центрі, нещодавно збудованому в сусідньому районі, і до роботи Оля легко могла дістатися хвилин за п’ятнадцять. Вона встигала вранці відвести дітей у садок, а ввечері – забрати їх до того, як вихователька почне обурюватися.

Робота несподівано Олі сподобалася. Так, платили більш ніж скромно – зарплата виявилася майже такою, як у касира в супермаркеті біля будинку, зате не треба було цілий день тягати ящики, перебувати на ногах і контактувати з проблемними покупцями.

Оля спіймала себе на думці, що їй приємно стежити за порядком в офісі, спілкуватися з колегами – здебільшого такими молодими заміжніми жінками, виконувати прохання начальства.

Колектив на роботі несподівано підібрався дуже добрий. Попередня дівчинка, яка працювала на посаді Олі, звільнялася зі сльозами, і то лише тому, що вийшла заміж за іноземця і їхала до нього. І Оля дуже намагалася стати її гідною наступницею.

Виходило не все, але в цілому зі своїми обов’язками вона справлялася, колеги допомагали порадою, і навіть начальство хвалило старанну нову співробітницю.

Однак вдома не все було так гладко. Здавалося б, Андрій мав зрадіти, що дружина більше не проситиме у нього гроші “на хотілки”. І в перші пару днів він дійсно притих, поблажливо посміхаючись у відповідь на захоплення дружини з приводу нової роботи. Однак до кінця тижня чоловік ставав дедалі похмурішим.

Коли в п’ятницю Оля, забравши дітей із садка, повернулася додому, Андрій зустрів її з похмурим обличчям.

– Щось сталося? – захвилювалася Оля, квапливо роздягаючи дітей і вішаючи куртки в шафу.

– Поки що ні, – крижаним тоном відповів чоловік.

– Так, давайте руки мити і можна дивитися мультики, – Оля швидко спровадила дітей до спальні, включила телевізор і повернулася на кухню. Чоловік мовчки сидів на стільці, чекаючи на неї.

– Ну що таке? – стривожено спитала Оля. – Розповідай! Що на роботі?

– На роботі все чудово, – так само холодно повідомив Андрій.

– Бачу, і в тебе також.

– Так, непогано, – обережно відповіла Оля.

– Справляюсь. Зарплату, до речі, незабаром дадуть. Ти задоволений?

– А про будинок ти зовсім забула? – не зважаючи на її останнє запитання, поцікавився Андрій.

– В якому сенсі? – не зрозуміла Оля.

– Я приходжу – по кутах пил, в холодильнику пусто, – почав перераховувати чоловік.

– Ти дітей із садка привела – погодувати не забула?

– Ми дорогою зайшли до їдальні, – знизала плечима Оля.

– Ну, біля садка якраз, ми ж туди влітку ходили, пам’ятаєш? Смачно та недорого.

– Ну, чудово, – не здавався чоловік.

– А я?

– А ти що? – Оля знизала плечима.

– Мені їсти не треба? – не вгамовувався Андрій.

– Так зайди та купи, – Оля спокійно налила у чайник води та клацнула кнопкою.

– Або в їдальню б заглянув теж. Від мене ти чого чекаєш?

– Гарячої вечері! – вигукнув Андрій.

– Ні, – Оля похитала головою.

– Я після роботи хатньою робітницею не наймалася. Ти хотів, щоб ми обидва заробляли? Чудово, домігся. Я влаштувалася в офіс. Але вибач, тепер без гарячих вечерь.

Андрій почервонів. Привідкрив був рот, ніби намагаючись щось сказати, але слова так і залишилися невимовними. Оля посміхнулася куточком рота, відвертаючись до хлібниці, щоб узяти печиво.

“За що боролися, на те й напоролися”, – просилося на язик, але вона стрималася.

– Так, і з прибиранням допоможи мені завтра, – сказала Оля, наливаючи чай.

– Я втомилася за тиждень, сама не впораюся. Проте бачиш, гроші більше в тебе не прошу.

Андрій мовчки відкривав рота. Заперечення явно не було – дружина говорила у справі.

– Гаразд, – нарешті сказав він.

– Я був не правий. Я… не подумав, що ти й так, по суті, працюєш тільки вдома. Працюєш мамою та господаркою. І в тебе це чудово виходить.

– “Навіть у мене”, так?

– Не втрималася Оля, щоб не підчепити чоловіка.

Андрій скрипнув зубами, але тільки мовчки зітхнув.

— Кидай ти її, цю роботу, — нарешті сказав він.

– Моєї зарплати на всіх вистачить. Більше не обурюватимуся, чесно.

– Я подумаю, – сказала Оля. І, сховавшись за чашкою з чаєм, хитро посміхнулася.

КІНЕЦЬ.