Щодня, повертаючись додому, я відчував напругу в повітрі. Моя дружина, Ганна, здавалася зовсім іншою після народження нашої другої дитини. Вона раніше була такою турботливою та активною, але тепер…

“Люба, ти в порядку?” – Запитував я, коли знаходив її у задумливості. “Так, все нормально,” – відповіла вона, але її очі говорили про інше. Я намагався взяти на себе більше домашніх справ, сподіваючись, що це допоможе.

Але що більше я намагався, то більше вона віддалялася. Одного вечора, коли діти вже спали, я не витримав: “Ганно, ми повинні поговорити.

Я бачу, ти змінилася. Що відбувається?” Вона мовчала, а потім раптом сльози бризнули з її очей. “Я не знаю, що зі мною,” – прошепотіла вона.

“Я почуваюся такою втомленою, втраченою…” Ми довго розмовляли тієї ночі. Вона зізналася, що почувається перевантаженою та самотньою. Що їй не вистачає підтримки та розуміння.

“Я боюся, що така поведінка приведе нас до розлучення”, – сказав я. “Я теж боюся цього,” – відповіла вона.

“Але я не хочу втрачати нашу родину.” Після того розмови ми вирішили звернутися до сімейного психолога. Це був не легкий крок, але ми обидва розуміли, що треба щось міняти. Сеанси допомогли нам зрозуміти одне одного краще.

Ганна почала відвідувати групи підтримки для мам, і це дало їй сили та впевненості. Місяці проходили, і я бачив, як моя дружина поступово повертається до свого звичайного стану.

Вона знову стала активною та веселою. “Я така рада, що ми змогли подолати це разом,” – сказала вона одного разу, обіймаючи мене.

я зрозумів, що попри всі труднощі наша любов і готовність працювати над стосунками допомогли нам зберегти сім’ю.

КІНЕЦЬ.