Мама вкотре пошкодувала свою молодшеньку донечку, мою сестру, і віддала їй квартиру, яку раніше здавала. Між іншим, нам із чоловіком такого подарунка не перепало. Але тепер мамі не вистачає грошей, щоб підтримувати такий самий високий рівень життя, і забезпечити його маємо ми з чоловіком. Дуже логічно.

Олена, моя сестра, завжди вміла правильно плакатись. Ось це талант, який не відібрати, тут вже не посперечаєшся. На її хитрощі купувалися і вчителі, і батьки, і малознайомі люди. З останніми, трюк узагалі проходив на ура.

Ось сестра поплачеться – у неї нова лялька, або четвірка у чверті, або зручніший робочий графік. Пристосовується сестричка чудово, а своїм ниттям прокладає дорогу у світле майбутнє.

У дитинстві мене це дуже дратувало, тому що безпосередньо відображалося на мені. Олена поплачеться, що у неї живіт болить, і ось вже я сама їду на ненависний город полоти грядки та поливати помідори. Сестра користуючись талантом і успішність у школі собі заробляла. Вчителі її дуже шкодували весь час. Рідня теж поводилася з сестрою, як із кришталевою.

Я ж чудово бачила всі її хитрощі, але вивести на чисту воду не виходило. Що дратувало ще більше, бо мені ж потім і діставалося. Думаю, не варто уточнювати, що дружби у нас із сестрою не було, всю школу велася холодна війна.

Після того, як ми перестали жити під одним дахом і її скиглення більше на мені не відбивалися, ми стали спілкуватися краще, хоча до дружби, звичайно, там ще, як до Китаю на пузі.

Зараз ми вже обидві дорослі – мені тридцять чотири, сестрі тридцять два. Обидві заміжні, у мене син-першокласник, у сестри дочка нещодавно в садок почала ходити.

У нас із чоловіком квартира в іпотеці, а сім’я сестри донедавна жила на орендованій квартирі. Тепер сестра вже живе у своїй квартирі, точніше, в маминій, але оренду вона, зрозуміло, не платить. А потім, я впевнена, доб’ється, щоб мама на неї переписала квартиру, вона ж така бідненька.

Наша мама залишилася вдовою сім років тому, приблизно в цей же час не стало і бабусі, після якої залишилася двокімнатна квартира. Мама оголосила одразу, що на квартиру ми можемо не зазиратися.

– Після моєї смерті все поділите, а поки я в одній квартирі житиму, а другу здаватиму. Працювати мені недовго лишилося, скоро на пенсію виходити, щоб дорогу молодим не заступала. Тож буде мені додатковий дохід.

Ми сперечатися не стали. Сім років мама квартиру здавала та жила приспівуючи. З нас грошей не трясла, онукам дарувала добрі подарунки, собі ні в чому не відмовляла. Ми ж із чоловіком мучилися з іпотекою, сестра вийшла заміж і жила на оренді.

– Ні, як можна, – не розуміла свекруха. – Діти важко працюють, розігнутися не можуть, з іпотекою цієї, а мати живе на втіху. Продала б квартиру, поділила гроші між доньками, все ж легше б їм було.

Я мовчала. Такі думки й мені у голову приходили, але я гнала їх геть. Зрештою це мамина спадщина, вона нею і розпорядилася, як хотіла.

У Олени ж з іпотекою все не складалося. То роботи немає, то криза, то декрет. Вийшла зараз із декрету, так вже пів року ниє, що платять копійки, жити нема на що. Вода камінь точить, проридала сестра доріжку до маминої квартири.

Не знаю, що там сестра мамі наплела, як плакалася, але суть у тому, що мама виселила мешканців та пустила туди сестру із сім’єю. Нібито для того, щоб вони могли накопичити на іпотеку. Тільки сумніваюся, що сестра тепер про це навіть думатиме. А навіщо, якщо квартиру вона собі вже виплакала?

Це прикро, звичайно, хто б сперечався. Ось так мене повз квартиру і провели. Коли ми збирали на іпотеку, у мами й думки не було пустити нас у ту квартиру. Хоча допомога нам дуже була потрібна.

Але ще цікавіше тут інше – мама раптом почала вимагати від нас допомоги. Тобто вона квартиру Олені, а допомога з мене.

Звичайно, мене це обурило.

– А як мені Олена допомагатиме, якщо їм треба збирати на квартиру? Накопичать, з’їдуть, я знову мешканців пущу й у вас просити нічого не буду. Зараз ви мені допомагатимете, потім черга сестри буде. Все по чесному.

Та ось нічого подібного. По-чесному було б, якби ми збирали на іпотеку, живучи в тій квартирі, а Олена маму утримувала, після чого настала б наша черга.

Ось тоді б так, жодних запитань. Але мама пошкодувала Оленку, і себе утискати не хоче, жити на одну пенсію відвикла, а ми з чоловіком повинні розірватися – іпотеку платити, дитину ростити, ще й маму утримувати, поки сестра розслабилась.

Цього я не збираюся робити. Допомога в сім’ї має бути взаємною, а тут цим і не пахне. Мама обурилася, навіть Олена дзвонила, соромити мене, хоча їй би взагалі не висуватись. А мені все одно. Нехай обурюються, ображаються, що хочуть. У мене своя сім’я, про яку треба дбати.

Мама загрожує залишити без спадщини. Налякала! Олена ще кілька років поплачеться, і мама на неї все одно все перепише, в цьому я навіть не сумніваюся.

КІНЕЦЬ.