Віра Петрівна зварила невелику каструльку запашного борщику.

Вона взяла сметанки, поставила тарілку на стіл, дістала куплені в магазині пампушки з часничком.

Жінка вже збиралася сідати вечеряти, коли почула, що хтось відчиняє двері її квартири своїм ключем!

– Синочок мій, Іванко, приїхав, чи що? – здивовано подумала вона. – Знайшов для мене час, щастя яке!

Віра Петрівна і пішла в коридор зустрічати сина.

Вона відкрила і застигла на порозі від несподіванки.

Іван був не сам.

– Синку, хто це?! – ахнула господиня.

Вона дивилася то на Івана, то на його супутницю й не розуміла, що відбувається.

– Мамо, знайомся, це Карина, вона буде тепер з тобою жити! – не переступаючи порога, сказав син.

– Синку, а чому ця дівчина буде зі мною жити? Я не розумію!

– Тому, мамо, що в тебе порожні дві кімнати, а гроші ніколи не бувають зайвими!

– Синку, та я, начебто грошей дуже не потребую, у мене пенсія і так заощадження… – почала було заперечувати Віра Петрівна.

– Мамо, та я і не збирався ці гроші тобі віддавати! Ти все неправильно зрозуміла! Я вже знайшов для них застосування. Твій онук збирається на новорічні канікули на гірськолижний курорт разом із друзями, ось на його відпочинок я ці грошенята й витрачу! Скажу тобі чесно, їх, звісно, не вистачить і доведеться додавати, але хоч щось! Ти ж хочеш, щоб Олег з користю й весело провів час, а не сидів у квартирі?

– Хочу, звісно, синку, і навіть готова трохи додати, у мене ж кажу заощадження деякі є…

– От і чудово, мамо! Ну, я пішов, а ви тут знайомтеся, бо я взяв передоплату за три місяці і повертати гроші не збираюся!

– Іванку, а давай я тебе борщиком пригощу? Синку, я ж скучила! – почала вмовляти його Віра Петрівна.

– Мамо, ти мене побачила? Живий, здоровий, і навіть досить вгодований. Так що переживати тобі нема про що! А розсиджуватися з тобою в мене часу немає, вибач. Пригости свою квартирантку, а на мене чекають справи!

– Розумію, синку, все розумію. Удачі в справах! А коли ти знову зазирнеш до мене?

– Не знаю, мамо! Можливо, на новий рік, та й то не впевнений. Сама розумієш, річні звіти на носі, корпоративи почнуться, та й сина на відпочинок провести треба…

– Синку, тоді Олегу скажи, щоб до мене заїхав! Адже я вже пів року його не бачила!

– Мамо, він молодий ще чоловік, йому не до тебе! Радуйся, що на твій день народження він знайшов час, щоб до тебе зайти й привітати…

– Я радію, синку, але тільки сумно мені дуже…

– Все, мамо, тепер тобі сумувати буде ніколи. Я знайшов тобі чудову компанію. Карина, між іншим, студентка медичного університету, дуже розумна дівчина, тож тобі буде з ким поговорити. Тільки ти вже дуже їй не дошкуляй, бо я тебе знаю.

– Не буду я дівчині надокучати, синку.

– От і добре, мамо. Я побіг, а ти покажи Карині її кімнату.

Й Іван пішов до ліфта, залишивши Віру Петрівну наодинці з її квартиранткою.

– Віра Петрівна? Я не помиляюсь? – несміливо поцікавилася у власниці квартири дівчина.

– Не помиляєшся. Тільки ось що мені з тобою робити я не знаю, якось не розраховувала я на те, що буду у власній квартирі жити не одна.

– Ой, якщо ви не хочете, то я інше житло собі пошукаю, але не зараз! Самі розумієте, я за три місяці вашому синові гроші заплатила, і він запевнив мене, що проблем не буде…

– У нього, звісно, проблем не буде. Гаразд, що в дверях стояти? Ти проходь, я тобі кімнату покажу, і борщ їсти будемо…

Карина вкрай здивована тим, що Іван Миколайович не вважав за потрібне попередити свою матір про те, що з нею житиме квартирантка, нерішуче зайшла у квартиру.

– Не хвилюйся, дитинко, ти ж не винна в тому, що мій син сам прийняв таке рішення, і зі мною не порадився. І не переживай, я сваритися не буду, якщо ти, звісно, не почнеш тут себе неправильно поводити. Хоча не схожа ти на дівчину, яка може створити мені багато проблем.

– Я не буду вам надокучати, чесне слово.

– Сподіваюся, сподіваюся… Гаразд, ти мий руки, переодягайся і йди їсти борщ, а потім я тобі наш сімейний альбом покажу… Ох, яким мій Іванко ріс така чудова дитина… А внучик мій Олег, якого ми разом з покійним чоловіком виховували до десяти років, поки його батьки по відрядженнях каталися, і зовсім красень.

Так відбулося знайомство Віри Петрівни з її квартиранткою Кариною, яка розповіла про себе, що вона виросла у невеликому містечку, і завжди мріяла стати лікаркою, і ось її мрія збулася… Тільки у гуртожитку їй жити не сподобалось, і батьки вислали їй грошей на те, щоб вона змогла винайняти собі кімнату.

…Минув тиждень, Карина обжилася у квартирі Віри Петрівни і одного разу поцікавилася у господині, чому та не виходить з дому.

– Розумієш, дитинко, я одна гуляти не можу… Я ж нещодавно заслбла була – серце. А раптом мені на вулиці недобре стане? І я там лежатиму…

– Але, Віро Петрівно, Вам тоді обов’язково гуляти треба. Попросіть сина, щоб він вас супроводжував…

– Просила, дитинко, ніколи йому. І внук мій дуже зайнятий! Ось тому й сиджу я в чотирьох стінах, і якщо чесно, то навіть рада, що ти в мене з’явилася…

– Віро Петрівно, збирайтеся, ми з вами гуляти йдемо, – рішуче заявила їй Карина.

– Незручно якось, дитинко…

– Зручно, Віро Петрівно, мені теж дуже корисно вечорами після навчання гуляти!

– Ну, якщо тільки так, дитино…

З того часу щовечора Карина почала виводити на прогулянку свою господиню, яка розказувала їй історії про те, як вона чудово жила зі своїм покійним чоловіком, і як вони виховували спочатку сина в коханні й любові, а потім і онука.

– А зараз вони обидва так зайняті, так зайняті, Кариночка. І я рада за них, адже вони чудово заробляють, і нічого не потребують.

Ми ж їм обом хорошу освіту дали. Розумієш, Іван наш свою фірму має, а Олег у нього заступником працює…

Свого часу, щоб бізнес Іван цей відкрити зміг, ми дачу продали, і кредити ще взяли, але все окупилося, і з того часу синок наш багато чого досяг.

Щоправда, до нас рідко приїжджати став. Але раніше ми вдвох були з чоловіком, а, як його не стало, так я тужити почала…

– Розумію…

– І я розумію, Кариночко. Але ось скоро новий рік, і синок мій разом з онуком до мене обов’язково заїдуть.

І справді Іван Миколайович заїхав до матері, щоб її привітати, правда заходити в квартиру не став, бо поспішав на корпоратив, а Олег, як виявилося, вже поїхав на курорт, тож його чекати не варто.

Наступного разу Іван Миколайович відвідав матір 8 березня… Ще один його візит збігся з днем народження Віри Петрівни.

І щоразу в квартиру матері він проходити відмовлявся через зайнятість.

Карина весь цей час безкорисливо дбала про Віру Петрівну, і, здається, навіть якось привʼязалася до неї, а господиня квартири відповідала їй тим самим… Тож з’їжджати ні через три місяці, ні через пів року, ні через рік дівчині не довелося. ..

Минуло три роки…

– Кариночко, щось я погано почуваюся… Подзвони Іванку, нехай приїде, – попросила свою квартирантку Віра Петрівна.

– Звісно, звісно, Віро Петрівно, тільки давайте я спочатку швидку викличу!

Так Карина і вчинила…

– Іван Миколайович, ваша мама погано почувається, і просила вас приїхати, – сказала Карина синові своєї господині.

– Карино, здається, що це ви – майбутня лікарка, і вам видніше, що в таких випадках робити треба. А я чим допомогти можу?

– Але ви син… А мені здається, що у вашої матері знову серце, їй приємно буде дізнатися, що ви про неї турбуєтеся…

– Я турбуюсь! Якщо будуть потрібні якісь ліки, ви купите, чеки збережете, я потім я ці гроші вирахую в рахунок квартплати! Передавайте матері привіт, нехай одужує… Хоча в її віці було б краще, щоб усе відбулося відразу, мороки менше… Ось у батька серце було, а через три години уже і все.

Дуже зручно, і нікого не турбував… А мама зі своїми проблемами вже вдруге до лікарні потрапляє. Не йметься їй!

Іван Миколайович кинув слухавку, а Карина пішла зустрічати швидку. У Віри Петрівни справді знову було з серцем, і в лікарні літня жінка провела місяць. За цей час до неї один разу прийшов син, і онук забіг двічі. З лікарні Віру Петрівну забирала Карина…

– Дитинко, як же ж мені з тобою пощастило… Що б я робила, якби не ти… Іванко мій дуже зайнятий, та й Олег теж…

– Ну, бізнес, Віро Петрівно, справа така. Але ми з вами засмучуватися не будемо, тим більше, що вам не можна. Я курячий бульйончик приготувала, зараз вас погодують і підемо в парк голубів годувати.

– Дякую тобі, Карино. Велике спасибі.

…Минув місяць, відвідати матір Іван Миколайович не приїхав, і та вирішила йому сама зателефонувати…

– Синочку, я так сумую… Не міг би ти…

– Приїхати до тебе? Ні, мамо, не міг би! Справ повно… І Олега теж не чекай… До речі, скажи своїй квартирантці, щоб вона знову починала платити мені за кімнату. Згідно з чеками, гроші, які вона витратила на ліки для тебе, поки ти в лікарні лежала, вже всі окупилися.

– Синку, ти хочеш сказати, що за ліки платила Карина?

– А хто ж іще, мамо? Але ж я з неї гроші за квартиру не брав! Ти не чуєш, чи що?

– Чую, синку, чую, тільки не зрозумію за що ти зі мною так…

– Як мамо?! Ти ось сама подумай, скільки можна вже мені нагадувати про те, що ви мене з батьком виховали?

– Синку, та я й не нагадую тобі про це…

– Але дзвониш постійно, мамо, заважаєш мені працювати. До речі, за те, що ви Олега виховували я теж тобі вдячний, ти не думай, але мені здається, що це недобре постійно і йому про це нагадувати. Припиняй дзвонити онукові, мамо, у нього справ багато, не до тебе…

– Я все зрозуміла, синку, більше вас турбувати не буду.

– От і добре, мамо. До побачення!

Минуло ще три роки, Карина через місяць мала отримати диплом, дівчина зібралася їхати на свою малу батьківщину, і сказала про це Вірі Петрівні.

– Але, Кариночко, а як же ж я? – поцікавилася в неї літня жінка.

– Віро Петрівно, напевно, ваш син для вас нову квартирантку знайде…

– А я не хочу нову квартирантку, дитинко, мені з тобою жити подобається…

– Але, Віро Петрівно…

– Дітинко, якщо зі мною щось трапиться, мої заощадження в скриньці лежать, ходімо покажу…

– Не варто, Віро Петрівно, мені через місяць їхати вже, а ви, я сподіваюся, житимете ще довго, – почала протестувати Карина, але Віра Петрівна все ж таки показала їй, де потрібно буде взяти гроші, щоб гідно її поховати…

І як у воду дивилася…

Увечері, як завжди, літня жінка лягла спати, а вранці вже не прокинулася…

Заплакана Карина подзвонила Івану Миколайовичу…

– Не стало? Що ж зробиш? Вік уже в матері поважний був… Ви там якось сама займіться поминками, а я на цвинтарі заїду. Де її поховати я вам напишу… – заявив Карині Іван Миколайович.

– Ви тільки на цвинтар приїдете? Але хіба ж так можна?

– Так треба! Я зайнятий…

Іван Миколайович дотримався своєї обіцянки і приїхав попрощатися з матір’ю тільки на цвинтарі, на поминки він не залишився…

Карина, поховавши свою орендодавицю, довго сумувала…

Проте, отримавши диплом, вона як і планувала поїхала на свою малу батьківщину… Минуло п’ять місяців…

– Нахабна яка! – галасував у слухавку Іван Миколайович, який зателефонував Карині. – Як ти так спритно матір мою обкрутила? Ти думаєш, що ця квартира мені самому не потрібна, чи що? Та я в суд піду… Скажу, що мати була не в собі, а ще додам, що ти її заощадження взяла…

– Ви про що, Іване Миколайовичу? Я вас не розумію…

– Не прикидайся… Мати залишила тобі свою квартиру і гроші на рахунку… Спритно ти все це придумала… Але я так просто не здамся…

Іван Миколайович дотримався свого слова, звернувся у суд, але той став на бік Карини, бо заповіт був складений нотаріусом, та ще й у присутності лікаря.

Карина, щоправда, хотіла сама особисто від спадщини відмовитися, але нотаріус передав дівчині листа заповідачки, в якому та дякувала їй за те, що вона допомогла їй в останні роки її життя, і запевняла її в тому, що ні син, ні онук дуже не збідніють від того, що їм не дісталася її квартира, тому що фінансово вони добре забезпечені…

Карина повернулася у квартиру, в якій прожила з Вірою Петрівною шість довгих років…

– За могилкою мами не забувай доглядати, спадкоємиця! Я цього не робитиму, не зобов’язаний! – заявив дівчині Іван Миколайович.

– Добре, як скажете! – тільки й сказала та і пішла додому…

КІНЕЦЬ.