Я розлучилася зі своїм тепер уже колишнім чоловіком Іваном досить давно. Ми маємо спільного сина Яна, але я ніколи офіційно не вимагала аліментів , оскільки Іван погодився виплачувати певну щомісячну суму для нашого сина.

Наше спілкування було мінімальним, а підтримка Івана здавалася неохочею і швидше вимушеною. Через роки я знову вийшла заміж за Ярослава, який прийняв Яна як рідного.

Згодом і в нас народилося ще двоє синів. Ярослав – винятковий чоловік і батько, справжнє кохання всього мого життя. Іван теж завів нову сім’ю, має вже двох дітей від нової дружини.

Незважаючи на відстороненість Івана, його мати, Ніна Анатоліївна, завжди плекала свого старшого онука.

Я регулярно відвозила Яна до неї в гості, визнаючи їхню кровну спорідненість. Під час одного із таких візитів Ніна Анатоліївна поцікавилася фінансовою підтримкою, яку надавав Іван.

Її питання застало мене зненацька: я ніколи не вела точного обліку сум. Увечері, за чаєм з печивом, Ніна Анатоліївна поділилася своїми побоюваннями з приводу нинішньої дружини Івана, Ярини.

Вона описала жінку як максимально вимогливу та висловила полегшення від того, що Іван не був обтяжений виплатами аліментів, що дозволяло йому легше задовольняти потреби Ярини.

У той момент я згадала біль від зради Івана та його відходу до коханки. Тоді я боялася самотнього майбутнього, поки Ярослав не довів, що щастя і люблячий вітчим для Яна можливі.

Ніна запропонувала мені офіційно подати на аліменти, вважаючи, що це може бути вигідно для майбутнього Яна, незважаючи на солідний заробіток Ярослава. Залишивши Яна з його бабусею, я повернулася додому, вдячна за те, що в мене така дбайлива, хоч і колишня, свекруха.

Її непохитне кохання і турбота про Яна були рідкісною знахідкою. Я поки що так і не визначилася з розміром офіційних аліментів. Але чи варто мені взагалі торкатися цієї теми?