Шлюб дочки переживає не найкращі часи. Там завжди все трималося на останньому подиху та небажанні доньки бачити очевидне, а після того, як з’явилася дитина з дуже непростим діагнозом, все почало тільки посилюватися. Я впевнена, що там вже рятувати нема чого, але дочка вважає, що якщо вона народить чоловікові здорову дитину, то все в них налагодиться.

Інна одружилася п’ять років тому. Хлопець її мені не подобався, не серйозний якийсь інфантильний. Йому на той момент було вже двадцять п’ять років, а він усе з мамою жив. Спочатку думала, що це сваха дуже авторитарна і сина від спідниці не відпускає, але виявилося, що самому синочку там нічого не треба, і так все влаштовувало.

– А як я рідного сина вижену? Ось зараз у нього Інна є, мені хоч спокійно буде, вона пробивна дівчина, – хвалила вона невістку.

Дочка в мене насправді пробивна, до своїх двадцяти п’яти вже добре заробляла, ремонт у бабусиній квартирі зробила, машину купила, хоч і стареньку, натомість свою і без кредитів. Що вона знайшла у своєму Паші, я не розумію. Робота посередня, прагнень ніяких немає, вихідні по барах з друзями, голова про майбутнє не болить. Працює на одній посаді вже років п’ять, жодних перспектив та бажання щось міняти.

А Інну як підмінили після знайомства з ним. Дочка їм марила, мріяла вийти заміж, хоча в зяті вся користь – гарненьке личко і високий зріст. Але дочка вчепилася – моє. Так справа до весілля й дійшла. Хоча скільки її переконували, що він їй не пара, навіть не підрахувати.

Після весілля прийшли жити у квартиру доньки. Вона навколо чоловіка вилася бджілкою, і готувала, і прибирала, і планувала подорожі. І платила ще за все сама, бо отримувала вдвічі більше за чоловіка. А той просто переніс речі з маминої квартири до квартири дружини та продовжив своє необтяжене існування. Все також відпочивав із друзями у вихідні, працював на тій же роботі та нічого міняти не збирався.

– Ось народиться дитина, він стане серйознішим, – вирішила з чогось дочка.

До питання планування дитини вона ретельно підійшла, але довго нічого не виходило. Я її переконувала, що це на краще, ну який з її Паші батько? Він себе зі скрипом утримує, але дочка начиталася якихось книжок по жіночності та іншій дурні, і була впевнена, що зможе розгойдати чоловіка, якщо правильно поводитиметься.

– Ти не розумієш, йому просто треба дати відчути себе чоловіком, батьком, тоді він усе для себе усвідомить і зміниться.

– А зараз він ким почувається? Табуретом? Користі з нього стільки ж, якби не менше.

Дочка на мене образилася і сказала, щоб я не лізла в її життя. Але ж душа за єдину дитину все одно болить, як не лізти? Пів року дочка зі мною спілкувалася через губу, а потім таки помирилася, коли дізналася, що очікує дитину.

Зять сприйняв новину без якогось захоплення. Таке відчуття, що йому сказали, що на вечерю буде гречка, а не те що він стане батьком. Але дочка була щаслива, вона плекала надію, що все зміниться.

– Та він поки що просто не усвідомив, для нього це тільки слова. Ось коли малюк вже народиться, тоді він точно зрозуміє, – переконувала вона всіх.

Дива не сталося. Навіть коли дочка народила, у зяті нічого не змінилося, тільки дратівливішим став. Та ще й дитина з дуже неприємним діагнозом. Лікар сказав, що надія на одужання є, але шанс невеликий.

Маля дуже багато плакало, майже не спало, були проблеми з годуванням. Дочка перший рік тільки й робила, що лікарнями бігала. Коли вони були з дитиною вдома, зять йшов періодично жити до своєї матері, говорив, що не може перебувати у квартирі, де постійні крики, кректання та інший шум.

– Просто він не звик, ми ж майже не були вдома, – виправдовувала Інна.

Я вже сподівалася, що він просто візьме та з’їде до свахи з кінцями. Може так до дочки щось дійшло б. Вона ж не сліпа зрештою.

На другий рік стало краще, онук перестав бути таким галасливим, але діагноз, звичайно, нікуди не подівся. Лікарі побоюються запевняти, морально готують доньку, що це може бути на все життя.

Дитина може ніколи не стати повноцінною, але поки що в перспективі ставлять затримку психічного розвитку. Це, за словами лікарів, найлегший із можливих варіантів. Він же малоймовірний. Але остаточний діагноз можна буде ставити пізніше.

Інна ж розривалася між дитиною та чоловіком, якому теж намагалася догодити. Він не намагався зробити щось подібне. Віддавав дружині частину зарплати, яка була смішною і не покривала навіть мінімальних потреб сім’ї, і на цьому вважав свій обов’язок виконаним. Якби ми зі свахою не давали грошей, вони взагалі кінці з кінцями не звели б.

Останні пів року донька скаржилася, що Паша все частіше проводить час із друзями чи у мами, вдома з’являється рідко. А коли таки приходить, то вони обов’язково лаються. Я радила дочці перестати себе катувати та розлучитися. Навіщо витрачати нерви ще й на чоловіка? У неї є син, якому її увага потрібна набагато більше.

Але мої слова дочка пропускала повз вуха, а нещодавно взагалі заявила, що знайшла вихід і із ситуації.

– Я ще раз спробую народити, але цього разу вже здорову дитину, тоді у нас із чоловіком все налагодиться, – вирішила вона.

Я сказала дочці, що їй самій непогано було б відвідати лікаря, бо з головою явно якісь проблеми.

– Хто тобі дасть гарантію, що друга дитина буде нормальною? Це по-перше. І друге: з чого ти вирішила, що друга дитина зможе скріпити те, що ти називаєш шлюбом?

Інна відповіла, що Паша мріяв стати батьком, але через особливості дитини не зміг проявити себе у цій ролі. Коли ж він матиме таку можливість, він зміниться.

Я ж вважаю це несусвітною дурістю. У результаті дочка залишиться одна вже з двома дітьми, одна з яких все життя вимагатиме підвищеної уваги. Їй про сина думати треба, а не про свого інфантила. Але як до неї це донести, я не знаю, вона взагалі слухати не хоче, вчепилася в ідею, що друга дитина все виправить.

КІНЕЦЬ.