Степана мати виховувала одна. За свої майже сімнадцять років парубок бачив батька двічі. Одного разу той приходив, коли мати лежала в лікарні – все намагався випитати у сина, куди мати витрачає аліменти.

Восьмирічний Степан вислуховував претензії незнайомого дядька у поношеному старому пальті. Того дня на його порятунок поспішила бабуся. Літня жінка вийшла з дому, щоб зустріти онука зі школи.

– Ох ти ж! – сказала бабуся до батька. – Ще й нахабство маєш ходити тут. Ану, пішов!

Чоловік сказав щоб нехороше і вирушив додому.

Коли Степан спробував дізнатися в бабусі, хто був цей незнайомець і що йому було потрібно, та тільки скривилася.

– Тато твій рідний, знайшовся. Стільки років ні слуху ні духу, і ось, зʼявився, – сказала Тамара Федорівна.

Степан нічого не відповів, вирішивши пізніше все дізнатися у матері.

Адже вона змалку казала, що його батько за кордоном.

У його фантазіях батько не мав нічого спільного з цим неохайним чоловіком.

Але такі розмови пішли на другий план, коли виявилося, що мати чекають процедури з тривалим відновленням.

Друга зустріч із батьком відбулася випадково…

Степан вийшов погуляти зі своїми друзями. Вже прийшла зима, на вулиці лежав сніг і було досить холодно.

– Ходімо десь трохи погріємося! – запропонував Степан, і вся компанія попрямувала в кінець вулиці.

Вони вирішили зайти погрітися в знайоме кафе, яке знаходилося саме там.

Галаслива компанія сіла на диванчики в кутку. Вони голосно обговорювали, що б їм замовити, трохи заважаючи решті відвідувачів.

– Може, досить вже вам галасувати, га?! – раптом роздратовано сказав якийсь чоловік, що сидів за сусіднім столиком.

Степан глянув на нього й не повірив своїм очам!

Чоловік був той самий, який кілька років тому розпитував його про аліменти…

– Сидіть тихо й не заважайте людям, – вів далі батько, мабуть, не впізнавши Степана.

Друзі притихли, а Степан, натягнувши нижче шапку на очі, спробував краще роздивитися батька.

Його зовнішній вигляд дуже відрізнявся від колишнього.

Зараз чоловік був добре одягнений і поголений, але головним було навіть не це.

У компанії із батьком була молода жінка з дитиною.

Малюк сидів на колінах у батька, наминаючи піцу, і Степан одразу зробив висновок – ця дитина батькова.

…Дивно, але неприязні до батька Степан не відчував.

– Зрештою, – вважав він. – Усі – дорослі люди, і батько цілком може завести собі нову родину, якщо у них з мамою не вийшло. Тільки було трохи прикро, що батько зовсім забув про сина, наче викресливши сина з життя.

Зате до матері Степан відчував значно більший спектр почуттів. Тут був і жаль, і сором, і навіть злість.

Втомлена, змучена двома роботами мати не могла приділяти синові стільки часу, скільки йому було потрібно, а ще не могла дозволити задовольняти всі запити.

Якщо спочатку йшлося про одяг не гірший, аніж у друзів, то потім почали надходити прохання про купівлю телефона і нового планшета.

– Степане, ти хоч би на літо влаштувався на підробіток, – зітхнувши, запропонувала Олена Іванівна у відповідь на чергове прохання сина.

– Мамо, ну ти що? – неохоче відволікся від екрана комп’ютера Степан.

– А що? У Ольги Василівни он син влаштувався листівки роздавати, так на телефон новий собі заробив. Та й матері легше.

Степан скривився.

– Не хочеться, мамо. Ми ось з хлопцями в нову гру на компʼютері граємо… Мені що, кинути все це, чи що? І взагалі мені новий телефон не треба, а на ноутбук нормальний, листівками не заробиш. І взагалі це робота для злиднів і неуків. Ти ж сама казала, перш за все вчитися треба, а вже потім робота.

– Говорила, – кивнула Олена Іванівна. – Тільки ти не поспішаєш вчитися.

Степан знову змушений був відволіктися від екрану комп’ютера.

– Мамо, я просто не вступив. Тому чекаю нових вступних, а поки що відпочиваю…

Останнє було правдою. Вже два роки поспіль Степан подавав документи у коледж, але щоразу доля втручалася в ці плани.

Першого разу не вистачило балів для вступу, а на другий – він просто переплутав дати для подання документів.

У результаті хлопець під приводом того, що йому потрібно підтягнути знання, практично невилазно сидів удома за комп’ютером.

Влаштовуватись на роботу Степан не поспішав, втішаючи себе тим, що йому для комфортного життя треба зовсім небагато. Той факт, що мати працює у дві зміни, щоб звести кінці з кінцями, його турбував мало.

– І чому ти взагалі мене кудись відправляєш? – запитав Степан. – Інші батьки дітям квартири дарують і на платне вчитися відправляють, а ти мені кажеш працювати. Я, між іншим, не змушував себе народжувати.

Олена Іванівна очі округлила від обурення. Вона й уявити не могла, що син, на якого вона поклала все своє життя, заявить таке.

– І взагалі, якщо хочеш, я можу переїхати жити до батька. Якщо прямо так сильно тобі заважаю, – продовжував син.

– До батька?! Та він кинув нас через тиждень після твого народження! – обурилася мати. – Втім, коли хочеш, то можеш переїхати. Думаю, він буде радий.

– Виставляєш рідного сина? – Степан не міг повірити і спочатку подумав, що мати жартує.

Але вона не жартувала. Втома взяла гору, і сьогодні Олена Іванівна вирішила – хай буде, як буде. Годувати самій дорослого сина ще кілька років вона просто більше не могла.

– Мій син уже за п’ять хвилин молодий чоловік, – сказала мати. – І я просто вже більше не можу працювати у такому режимі. Поживеш поки що у батька, а я… А я тоді поки що з’їжджу у відпустку. Тітка Тамара вже давно кликала на тиждень до себе на дачу…

Того ж вечора Олена Іванівна десь роздобула адресу батька Степана, і вже наступного дня хлопець, усіляко показуючи награну байдужість і незалежність, підхопив сумку з нехитрими пожитками і вирушив у щасливе майбутнє.

Приїхавши за адресою, Степан трохи зажурився – тут був старий гуртожиток.

Сказати, що батько не був у захваті – це нічого не сказати. Мабуть, мати вже встигла зателефонувати й повідомити, що Степан вирішив пожити в нього.

– Ну що, сину, привіт, чи що, – похмуро привітався чоловік. – Проходь. Сподіваюся, ти ненадовго, бо в нас місця не дуже багато.

З кімнати визирнули двоє дітлахів, і одразу шмигнули назад. За мить пролунав привітний жіночий голос:

– Максиме, не тримай гостя на порозі!

Власницею голосу виявилася Валентина, друга дружина Максима Ігоровича. Невисока, з приємними рисами блондинка була вагітна і це Степан зрозумів, як тільки зайшов у кімнату.

– Отже, знайомся, це Валя, а це, – батько показав на хлопчаків, що пригорнулися до матері, – Миколка і Василько. Ще у нас є кіт.

– Дуже приємно, – збентежився Степан. – А куди можна покласти речі, де моя кімната?

Валентина ледве стримала посмішку, а Максим Ігорович невдоволено скривився.

– Та вже ж, розбалувала тебе Оленка. У нас тільки одна кімната і ми всі живемо разом. Ще є кухня, ми зараз у ній і знаходимося. Як бачиш, тут жити особливо нема де…

Надвечір Степан уже жалкував, що посперечався з матір’ю. Спальне місце для нього виділили на підлозі, але висловлювати претензії не було кому: на дивані спав батько з новою дружиною, а на двоярусному ліжку – брати.

Говорити в таких умовах про особистий простір не доводилося, залишалося лише мріяти про місце, де можна поставити ноутбук і пограти з хлопцями.

– Оленка сказала, ти не вчишся ніде, – допитувався батько. – Працюєш?

– Та ні… Мені ще немає вісімнадцяти… – сказав Степан, розуміючи, до чого той хилить.

– Он як, значить… Я теж не вчився свого часу, зараз ось доводиться руками працювати, хоча міг би в кабінеті сидіти. Ну, зрозуміло, підеш завтра зі мною на роботу…

– Куди?!

– А ти що, думав, будеш тут удома прохолоджуватись з моєю родиною, поки я на роботі гарую? Тут без варіантів – завтра йдеш зі мною.

Пів ночі Степан крутився з боку на бік: ліжко було твердим і незручним, а хропіння батька, заважало налаштуватися на здоровий сон. Заснути вдалося тільки тоді, коли почало світати.

– Вставай, – владна батькова рука лягла на плече Степана. – Вже п’ята ранку, спізнюємося.

– П’ята година? – позіхнув Степан. – Я зазвичай встаю об одинадцятій…

– Вставай, – повторив Максим Ігорович. – Дізнаєшся хоч, як гроші заробляються.

Довелося вставати, одягатися і вирушати за батьком.

Де працює батько, Степан не знав, і тому слухняно йшов за ним спочатку на зупинку, потім їхав трамваєм, потім автобусом, повним робітників.

– Василю, привіт. Це мій син, підсобить мені трохи, – привітався батько з незнайомим чоловіком на брамі.

Той коротко кивнув, і вже через п’ять хвилин Степан разом із батьком, переодягнений у одноразову уніформу, шапочку та бахіли, заходив у цех.

Почувся різкий неприємний запах. Хлопець озирнувся. Навколо снували чоловіки різного віку в такій формі, як у нього: одні перетягували кудись коробки, інші тягнули рохлі з ящиками.

– Ось сину, зараз я тобі покажу свою роботу на птахофабриці. Наш цех он там, – кивнув батько на сусіднє приміщення, вхід до якого було закрито смужками поліетилену. – Ти на переробці. Не переживай, робота проста, швидко навчишся.

Степан застиг. Тільки зараз він зрозумів, куди привіз його батько.

Далі ситуація розвивалася ще гірше. Степан після кількох хвилин роботи уже був такий втомлений, як ніколи в житті.

– А до кінця зміни ще довго?

Майстер несподівано розреготався.

– Слабенький ти якийсь. Зміна зазвичай по дванадцять годин, але сьогодні велике замовлення, тож доведеться затриматися. Давай ворушись.

…Олена Іванівна збиралася зателефонувати до сина, як тільки повернеться додому.

Хоч було й лячно залишати Степана на батька, з яким вони фактично не спілкувалися, але вона відчувала, що дитині потрібна тверда чоловіча рука у вихованні.

На її подив, дзвонити не довелося. Степан сидів на лавці біля під’їзду і чекав на матір.

– А ти чого тут? Давно сидиш?

– Не дуже, – озирнувся Степан. – Ти мені пробач, я таке роблю востаннє. Я цей… Можна все-таки з тобою жити?

Я тут за тиждень усе довідався, можна з другого семестру вступити в коледж і без іспитів. Платно, звісно.

Але я все придумав. Влаштуюся листівки розносити з хлопцями, ще кур’єром можна. Підроблю. Робота нескладна, можна і після навчання працювати…

– Синку, ти чого?! Щось там у батька сталося? – занепокоїлася мати таких змін у поведінці сина.

– Ні… – ніяково посміхнувся Степан. – Просто розставив пріоритети… Вирішив, що треба вчитися, поки є час…

КІНЕЦЬ.