Олена не пам’ятала своїх батьків.

Вона тільки знала, що їх не стало разом. Їхали машиною і опинилися на узбіччі…

Як вона опинилася у дитбудинку теж не пам’ятала, але знала, що родичів у неї не було, тож ніхто не взяв її на виховання.

А може, й були якісь родичі, але не кожен візьме у родину чужу дитину.

В дитбудинку Олена найбільше любила їхню кухарку бабу Валю, часто крутилася біля неї, і та теж ставилася до дівчинки добродушно й ласкаво.

– Іди-но йди сюди, – кликала вона Олену і давала їй у руки цукерку або пару штук печива.

– Їж на здоров’я, – говорила вона, погладжуючи дівчинку по голові.

– Дякую, бабо Валю, я тебе люблю, ти найкраща! – стрибаючи навколо неї, відповідала вона.

Олені з самого дитинства подобалася кулінарія, чи то від того, що баба Валя її потихеньку навчала кулінарним премудростям, чи то вже закладений був цей інтерес.

А баба Валя навіть іноді забирала дівчинку до себе додому, дуже вже вони подружилися.

– Ну що, Оленочко, я попросила нашу директорку Ганну Іванівну, і вона дозволила мені взяти тебе додому. Хочеш до мене у гості?

– Так-так, звісно хочу, – раділа дівчинка, і пригорталася до баби Валі.

– Гаразд, ходімо, – вона брала за руку Олену, а та задоволена крокувала разом з нею, озираючись на всі боки.

Їй було все цікаво, бо територія дитбудинку вже давно була нею вивчена, а тут її все цікавило.

Баба Валя часто гірко зітхала й казала:

– Ох, Оленочко, шкода, що я не можу взяти тебе під опіку, вік мій не дозволяє…

Олена майже закінчила школу, залишалися іспити, коли не стало баби Валі.

Олена довго переживала, баба Валя для неї була найдорожчою людиною.

Після школи вона вступила на харчового технолога. Про це вони завжди мріяли з бабою Валею.

Після того, як дівчина дізналася, що вона зарахована, то навіть поїхала до баби Валі на могилку й розповідала про свої успіхи.

– Ось бабо Валю, як ми з тобою і мріяли, вступила я в коледж, вивчуся, піду працювати. Дякую тобі за все, твою і свою мрію я здійснила…

…Олена влаштувалася працювати у ресторан. Вона дуже старалася, всю душу вкладала у свою роботу.

Дівчина саме закінчила готувати чергову страву, коли на кухню зайшов їхній шеф-кухар Петро.

– Олено, там з тобою один відвідувач хоче поговорити! – сказав він, з якимось дивним виразом обличчя.

Дівчина запереживала.

– Мабуть щось не так в тій страві, що я приготувала, – подумала вона.

Олена вийшла з кухні й побачила якогось дуже симпатичного чоловіка.

Той дивився на неї з усмішкою.

– Добрий день! – почав він. – Мене звуть Степан, а вас?

– Здрастуйте, я Олена, – ледь чутно сказала вона.

– Значить Олена… Гарне ім’я… Так от, я хотів би сказати вам дещо дуже важливе…

Олена дивилася на чоловіка, і вже не знала, що й думати.

– Олено, ви неймовірно смачно готуєте! Нічого смачнішого я в житті не їв. Ви дуже талановита, дякую!

– Ой, ну що ви бентежите мене, готую я, як і всі, – скромно відповіла та.

Олена відчула, що між ними пробігло щось таке, що схвилювало її душу. Серце затріпотіло.

– А якщо я вас запрошу прогулятися ввечері після роботи? Звісно, якщо ви не проти і часу вільного у вас достатньо, – спитав Степан, нахилившись до неї.

У неї ще дужче стрепенулося серце:

– Ні, не проти і час є, – впевнено й щиро відповіла дівчина.

– Тоді я ввечері вас зустріну, гаразд?

Олена кивнула з усмішкою, а Степан махнувши рукою, пішов із ресторану. Так і познайомились.

Степан був цікавим хлопцем, розповів про себе:

– Я ще вчуся, та й підробляю репетитором, усе якісь гроші.

Зустрічалися вони трохи більше пів року, коли одного разу Степан сказав:

– Олено, завтра їдемо до мене додому, познайомлю тебе з моєю мамою.

– Ой, Степане, а не рано нам знайомитись? Щось мені лячно, – відповіла вона.

– Зовсім не рано, а чого переживати? Все буде добре, не бійся!

Мати Степана – Ірина Павлівна працювала викладачкою, із чоловіком давно була розлучена. Жили вони удвох у чотирикімнатній квартирі.

Коли Олена зі Степаном прийшла до них у гості, то очі в неї округлилися від величезної квартири й гарних меблів.

– Здрастуйте, – несміливо промовила вона, побачивши матір Степана.

– Доброго дня, – буркнула Ірина Павлівна і пішла на кухню.

Олена зрозуміла, що одразу ж не сподобалася його матері.

– Проходь, Олено, проходь і не соромся, – сказав Степан.

Вони пили чай, і тут Ірина Павлівна дізналася, що Олена з дитбудинку.

Її промовистий погляд зовсім не сподобався дівчині.

Мати докірливо глянула у бік сина. А той усміхався, як нічого не було, і щось захоплено розповідав.

Хоч Ірина Павлівна з першого погляду не злюбила Олену, зате зі Степаном їй пощастило. Він не був маминим синочком. А коли він пішов проводжати Олену, то затримався у коридорі, де мати йому виказувала:

– Ти навіщо привів цю з дитбудинку у наш дім?

Олена в цей час стояла на майданчику й у відчинені двері їй все було чути.

– Мамо, не втручайся в моє життя, я дорослий мужик і відповідаю сам за себе.

Тим більше, у мене з Оленою великі плани, ми з нею одружимося в майбутньому.

Подобається тобі це, чи ні, я все одно зроблю по-своєму. Це мій вибір і тобі доведеться змиритися з ним!

Я люблю тільки Олену, а не Катю, про яку ти мрієш, і ми все одно будемо разом!

Він вийшов з квартир і зрозумів, що Олена все чула.

Він обійняв її і сказав:

– Не переймайся, у моєї матері є причини для невдоволення. Вона має найкращу подругу, вони разом викладають в інституті, а в тієї є донька Катя.

Дві подруги давно вирішили одружити нас, причому не питаючи хочемо ми цього, чи ні. Але я зіпсував їхні плани, от і сердиться моя мама.

– Це я зіпсувала їхні плани, – сумно сказала Олена…

…Ірина Павлівна не змогла завадити їм одружитися, але Олена відчувала, що вона внутрішньо її не прийняла.

Звісно, було не дуже добре, що молоді жили у неї в квартирі.

І ось тут для Олени почалися справжні випробування.

Не було і дня, щоб свекруха не чіплялася до невістки! На її думку, Олена все робила погано.

– Зовсім не вмієш прибирати в квартирі, не вмієш прати!

Зрозуміло, хто ж тебе в дитбудинку цьому навчить? Ти не вмієш правильно говорити, невихована, звісно, що з тебе взяти, хто ж тебе в дитбудинку виховає?

Отак підкреслювала вона щоразу, що невістка виросла в дитбудинку, ніби вона в цьому була винна.

– А як ти готуєш? Зовсім не вмієш, хоч і хвалить твої страви мій син, – говорила вона, хоча на той час Олена вже працювала в ресторані, а туди не візьмуть того, хто погано готує…

Олена терпіла заради Степана. Розуміла, що це ж його мати і не хотіла вносити розбрату між ними.

Проблема була в тому, що Олена стояла в черзі на отримання своєї квартири.

Їй мали дати житло, як сироті.

Настав той момент, коли Олена зі Степаном дізналися, що стануть батьками.

Вони дуже зраділи й сказала Ірині Павлівні, яка з ними цю радість не поділила.

Вона ж досі сподівалася, що розлучить їх!

– Мені не потрібен онук, чи внучка від дівки з дитбудинку. Ще невідомо, які в неї батьки були! – галасувала свекруха, дивлячись на сина. – Я хотіла тобі іншого життя, а ти…

– Мамо, ану припини галасувати і не смій говорити так про мою дружину! – не витримав вже Степан. – Своїм життям я розпоряджатимуся сам, ми йдемо від тебе!

Жити з тобою, треба мати залізні нерви, а Олені зараз потрібні спокій і турбота.

Більше ти нас тут не побачиш, живи сама!

Степан з Оленою переїхали від матері. Вони обоє працювали і їм вистачало оплачувати орендоване житло.

Свекруха жила одна в чотирикімнатній квартирі.

Вона перестала спілкуватися з ними.

Звісно їм матеріально було важко, але вони були вдвох і ніяких більше тобі сварок.

…Коли Олена була на шостому місяці вагітності, Степана відправили на курси підвищення кваліфікації. Вони часто зідзвонювалися, Степан завжди хвилювався за її стан, вона заспокоювала чоловіка.

Але якось увечері пролунав дзвінок телефону.

Олена знала, що це не чоловік, недавно ж говорили тільки…

На екрані зʼявилося ім’я свекрухи. Відповівши на дзвінок, Олена раптом почула чоловічий голос:

– Здрастуйте, це лікар швидкої. Жінка на вулиці була, зараз веземо її у лікарню.

Олена набрала номер чоловіка, але він був не на звʼязку.

Тоді вона зібралася й пішки пішла до лікарні – це було від них неподалік.

Олена зустрілася з лікарем, той сказав, що Ірина Павлівна дуже слаба, але їй вдалося допомогти. Серце…

– Ой, слава Богу, – мимоволі вихопилося в неї.

Лікар здивовано глянув на Олену.

– Це ж ваша свекруха?

– Так, свекруха. Степан, мій чоловік на курсах в іншому місті, а я ось… – вона опустила вниз очі на живіт, який вже добре було видно.

– Ну, вам теж не треба хвилюватися, а то переживаєте так… Я багато бачив. Звісно, не кожна невістка переживає за свою свекруху. Тримайте себе в руках, ми будемо постараємося зробити все необхідне, – посміхнувся лікар.

Щодня після роботи Олена йшла у лікарню до свекрухи, готувала їй дієтичні страви, бульйони.

Спочатку між ними була якась незручність.

Ірина Павлівна часом ховала очі від Олени, але та посміхалася й підтримувала свекруху.

Вже через чотири дні, Ірина Павлівна нарешті зустріла невістку з посмішкою.

– Олено, сідай хочу тобі дещо сказати… Пробач мене будь ласка. Я тебе незлюбила з самого початку, а ти приходиш до мене щодня, готуєш і не показуєш, що тобі прикро.

Вибач. Ти ось вагітна, тобі важко, а ходиш до мене, дбаєш.

А моя подруга зі своєю донькою навіть і не подзвонили, і не запитали, як я.

Олено, дуже тебе прошу, переїжджайте зі Степаном назад до мене, як тільки він приїде!

Можеш, звісно, одна, але я розумію, тобі важко… А він через два тижні тільки приїде, – винувато говорила Ірина Павлівна, тримаючи за руку невістку.

– Дякую, Ірино Павлівно, але я почекаю Степана, там і вирішимо. Не хвилюйтеся, мені не важко, вагітність я переношу добре…

…Так і помирилися Ірина Петрівна із сином та його дружиною.

Вона часто повторювала синові:

– Степане, як же ж пощастило тобі з дружиною! Кращої невістки для мене й не знайти!

…З того часу минуло вже кілька років. Всі вони живуть разом.

Ірина Павлівна обожнює онучку Оксанку, допомагає у всьому, а незабаром поведе її в перший клас.

Вона так переживала, що раптом Степан з дружиною переїдуть від неї.

Але все в них гаразд…

КІНЕЦЬ.