Цього року літо видалося спекотним, сади червоніли від урожаю вишень, абрикосів, яблук. Вдень стояла спека, тільки вечорами люди відпочивали від спеки. Віра з чоловіком зустріла свою давню подругу Олесю із Києва.

Олеся у свої сорок три роки все ще одна, хоча цьому й нема пояснення. Миловидна, розумна, вихована, працює в Каєві у великій компанії, самодостатня. Можливо, її вроджена скромність вплинула на це. Але все, що вона має в житті, досягла сама, своєю наполегливістю, завзятістю, своєю працею.

Олеся у спілкуванні легка, поступлива, і коли приїжджає в гості до Віри, у них починається веселощі, жарти, сміх.

Віра з чоловіком Павлом живуть у великому селі, на березі річки. Павло серйозний і врівноважений чоловік, і він знає, якщо приїхала Олеся, йому треба йти у свій гараж, займатися справами, до яких іноді руки не доходять. А подруги займатимуться своїми дівчачими справами.

Віра з Олесею давні подруги. Колись Олеся постійно приїжджала на літні канікули до бабусі  в село, а потім вже доросла відвідувала, допомагала, привозила щось смачне і обов’язково зустрічалася з Вірою. Коли бабусі не стало, Олеся все одно приїжджає майже щороку до Віри, бо їхня дружба пройшла через роки.

Минуло чотири дні, як приїхала Олеся, подруги займаються варенням і компотами, розставляють по поличках у льоху банки, їм всеодно здається мало. Павло вже сміється з них:

– Скоро у нас у саду фрукти закінчаться, переходьте до сусіднього.

– Ех ти, я подивлюся, як ти взимку проситимеш варення з чаєм або компот з вишні, – вимовила йому дружина.

Потім були шашлики, приходили сусіди, співали пісні під гітару, було весело. Тому Олеся часто приїжджає до села до подруги, відпочиває від галасливої столиці, відпочиває душею.

Якось Павло запропонував подругам сходити в ліс по гриби, напередодні бачив, що сусіди принесли повний кошик.

– Віра, Іванович із дружиною вчора принесли великий кошик грибів, переважно білі, я можу вас відвезти до лісу, якщо звичайно хочете. Сам не зможу, справи, обіцяв начальнику приїхати, незважаючи на вихідний.

– Звичайно, хочемо, – зраділа Олеся, – Ось завтра з ранку і поїдемо, так, Віра?

– Так Так. Пам’ятаєш минуле літо, ми з тобою скільки білих  принесли?

Вранці подруги одягли старі джинси, щільні куртки, капелюхи на голову, чоботи. Павло, як і обіцяв, довіз до лісу, хоч було не так далеко від дому.

Подруги увійшли в ліс. Трохи пройшовши, натрапили на малинник, малина велика, соковита, наїлися солодких стиглих ягід. Потім неквапливо пішли вглиб лісу, по дорозі розповідаючи кумедні історії, щось згадували з дитинства. Непомітно заглибились у ліс, почали траплятися гриби, несподівано Віра натрапила на цілу зграйку білих грибів.

Так заглибились у ліс, не помічаючи, що на небі з’явилася темно-синя хмара.

– Віро, дивись яка темна хмара там далеко. Як би нам із тобою під дощ не потрапити, – запереживала Олеся.

– Так, мабуть, ідемо додому, можемо і під дощ потрапити, закругляємось із грибами, і так багато набрали. Давай поспішаємо, а то не хочеться потрапити під зливу.

– Віро, а ми на сто відсотків потрапимо під зливу, вона вже близько. Головне нам зараз стежку знайти, куди йти, Віра? Я в лісі погано орієнтуюсь, ти ж знаєш, на тебе завжди сподіваюся, – серйозно промовила Олеся.

– Це ти дарма, сподіваєшся на мене, – сміючись, жартувала Віра.

Намагаючись зберегти спокій, Віра шукала стежку, але її не було. Вона озиралася на всі боки і не впізнавала місцевість, ліс здавався їй незнайомим. Куди не глянь, скрізь трава, зарості, якось похололо все в неї всередині. Минуло ще трохи, але Віра так і не могла зрозуміти, де вони знаходяться. Але про це не хотіла говорити подрузі, щоб та не впадала у відчай.

Несподівано пішов дощ, і подруги пішли безперервно, все одно намокнуть. Олеся вже зрозуміла, що вони заблукали, а Віра промовила:

– Головне тепер нікуди не повертати, йдемо прямо, все одно кудись вийдемо.

Дощ все йшвов, Олеся зробила крок і ойкнула, опинившись на землі. Віра подала їй руку, але подруга вигукнула:

-Ойййй, не зможу, – сказала Олеся.

– Що робити?

– Ну, нічого собі, цього нам з тобою ще не вистачало. Візьми мене під руку, а корзину в іншу. Якось тихенько дійдемо.

А дощ все йшов. Просуваючись потроху, вони вийшли на ледве помітну стежку. І раптом Віра прислухалася:

– Олесю, ти чуєш?

– Що? Нічого я не чую. Стривай, ніби песик десь гавкає, але дуже далеко.

Вони прислухалися, звук ледь помітно доносився до них. Віра гукнула:

– Хтось мене чує!

Знову прислухалися, але нічого не почули. Десь далеко знову загавкав песик, але дуже далеко. Подруги по черзі гукали. Минуло трохи часу, гавкіт наблизився. Дощ вже ледве моростів, хмара пішла далі.

Віра бачила, Олеся дуже переживає, вона її підбадьорювала:

– Ей подруго, вище ніс! Чуєш, гавкіт песика все ближче, тож можливо з ним хтось є.

Раптом з кущів вискочив песик і встав, як укопаний, озираючись назад, тихо гавкав:

– Атос! До мене!

З’явився високий чоловік у довгому дощовику, з невеликою борідкою, у кепці.

– Опа! – Вигукнув чоловік, побачивши перед собою подруг.

– А я думаю, куди це побіг мій Атос. Звідки тут? Що сталося? – він вказав на Олесю.

Ми за грибами ходили, ось, – показуючи на кошики, казала Віра.

– А потім пішов дощ, і ми заблукали. А де ми знаходимося? А ще Олеся погано супила, йти важко. Коротше, ось такі у нас неприємності. А ви допоможете нам? А ви хто? Ми далеко від нашого села? – не зупинялася Віра.

– Так стоп, давайте по порядку. Ну, по-перше, я лісник, Віктор. Іду додому, до мене брат має приїхати на машині, от іду, мабуть, він вже зачекався мене. Але раптом я почув ваші голоси, і то якби не Атос. Це він почув вас, а потім загавкав. По-друге, ваше село зовсім з іншого боку, і як ви тут опинилися? Ну і по-третє, звичайно, я допоможу. Не залишати ж таких симпатичних жінок самих у лісі, – усміхнувшись, сказав Віктор, підняв на руки Олесю, і попрямував стежкою.

– Ой, що Ви, я важка, і мені незручно, – говорила Олеся.

– Втомлюся, відпущу, а зараз йдемо, – наполіг Віктор.

Олесі було незручно так напружувати незнайомця. Віра йшла з кошиками. А попереду, біг Атос. Віктор вже почав втомлюватися, коли попереду з’явився невеликий будинок. На ганку стояв чоловік і уважно вдивлявся в тих, хто йшов, Атос весело побіг до нього.

– Ну нарешті, я зачекався на тебе, Вітя. А що це за красуні? У тебе тут у лісі такі є? Нічого собі, – заговорив приємним баритоном чоловік.

Віктор опустив на ганок Олесю:

– Давайте до хати. Сергію і тобі теж, привіт!

Брати обнялися, поплескуючи один одного по плечу. Давайте знайомитися. Ці прекрасні незнайомки – Віра та Олеся, а це мій брат молодший – Сергій. Зараз поставлю чайник, треба зігрітися.

Зігрівшись після гарячого чаю, Віктор пояснив братові, куди треба відвезти жінок.

– Я можу також поїхати, але мені треба переодягатися, – запропонував лісник.

– Не треба, я знаю. Я проїжджав село, коли до тебе сюди їхав. Доставлю у найкращому вигляді.

Коли під’їхали до будинку, на подвір’ї стояв занепокоєний Павло, і побачивши, як із машини вийшла дружина, зітхнув полегшено. А Олесі допомагав вийти Сергій.

– Дякую, я вже не знав, що думати, вже кілька разів під’їжджав до лісу, де залишив вас. Гукав, сигналив, чекав. Ось тільки хвилин десять, як приїхав. Давайте до хати. – метушився Павло.

– Сергію, так просто ми Вас не відпустимо, так дівчатка? Віра переодягнеться та накриє стіл на веранді.

Всі нарешті заспокоїлися. Весь вечір Сергій провів у їхньому товаристві. Він поглядав на Олесю з неприхованим інтересом, а найголовніше, і вона нишком спостерігала за ним, а якщо зустрічалися очима, щоки її покривалися рум’янцем. Від Віри це не вислизнуло, вона попросила чоловіка піти з ним у льох, дещо принести.

Коли прийшли, Олеся з Сергієм розмовляли:

– Я працюю індженером. Дружини не стало чотири роки тому, донька одружена із сім’єю живе у Львові.

– Таак, одному важко, – сказав розважливий Павло, багатозначно дивлячись на Олесю.

– Звичайно, важко, зараз звик, але спочатку було некомфортно. Самотність це погано. Тому продовжую працювати, заповнити час та самотність, – сумно говорив Сергій.

– Так-так, зараз саме час подумати про себе, попереду ще ціле життя, ну що таке сорок дев’ять років? – а Віра подавала чоловікові знаки, запрошуючи до хати.

Сергій із Олесею просиділи майже до ранку. Їм було удвох так легко, наче сто років знайомі. Багато про що говорили, Сергій розповідав про своє життя, Олеся про своє.

У Київ Сергій з Олесею їхали разом його машиною. Віра з Павлом заповнили повний багажник вареннями, компотами, маринадами. Вони бачили, що Сергій із Олесею знайшли один одного. І хто б міг подумати, що зустріне вона свою долю у лісі, у будиночку лісника. Сергій, ніби за нею й приїхав, ніхто не сумнівався в цьому. Так було мабуть їм приготовано згори.

Ось вже кілька років живе Олеся у Сергія у заміському будинку, вони давно чоловік та дружина. Не розлучаються, люблять один одного, і бігає по двору їхній спритний синочок, трирічний Андрійко. Вони завжди знаходять час і їдуть у село, де їх щиро зустрічають Віра з Павлом.