Я так думаю, що можливо люди мене в селі засуджують, сміються за спиною, але такий у мене характер, не можу я інакше, це складно для мене.

На сьогоднішній день мої батьки вже старенькі. Я сам доглядаю за мамою й татом, живу в сусідній хатині від них.

Щодня. кожного ранку я йду до них, допомагаю поратися по господарству, хоча не знаю для чого вони то все тримають, адже самі вже працювати не можуть, все на моїх плечах. Я дійсно просто не розумію цього.

Але є у мене ще рідна сестра Світлана. Світлана живе у сусідньому селі, чоловік у неї фермер, гроші мають добрі. Вони дійсно дуже забезпечені люди, як для села, це я вам зараз правду пишу.

Все своє життя мої батьки допомагали лише Світлані, дуже горнулися до багатого зятя. Вважали, що їх доньці дуже пощастило мати такого чоловіка, тому дуже поважали його.

Мої батьки навіть сватам тим в усьому годили. Хіба можна не поважати таких батьків?

Молоко здавали, свині продавали, яйця, кури, а гроші відкладали для доньки весь час. Вони просто вважали, що я старший син і маю сам собі гроші заробляти. та ще й чоловік. А чоловік хіба собі сам не заробить? Ну навіщо допомагати йому?

Коли я привів до хати дружину, бачив, що батьки не люблять Олену, тому ми купили сусідню глиняну невеличку хатину і стали там жити з нею.

Світлана до батьків приїжджала лише на свята, хоча я не можу сказати, що вона далеко від нас живе. Невже 15 кілометрів то така велика відстань?

Сестра навозила різних гостинців, цілувала батьків, несла до хати цукерки. Як же батьки раділи їй, наче сонце з неба до них зійшло.

Світлана сумки не пакувала у мами, брала лише пачками гроші, а потім знову з’являлася на Різдво чи Великдень. Це, до слова сказати, абсолютно усіх влаштовувало.

Минали роки, батьки постаріли, самі робити нічого вже не можуть: і город, і господарство їх все на мені.

А я не можу до них не ходити, бо бачу як їм важко, а сам живу в сусідній хаті. Шкода їх. То лампочка перегоріла, то курка пропала, то ворота не відчиняються, а мама чи батько біжать до мене.

Мені батьки за все життя не дали ні копійки, нічим не допомогли, а я не можу їх залишити, бо вони мої батьки, мені совість не дозволить так робити. Дружина мене розуміє, хоча їй шкода і сумно за мене.

Світлана жодного разу не приїхала допомогти матері ні на городі, ні хати побілити, ні попрати, все це роблю я сам. Хоча, коли вона приїжджає, то батьки натішитися нею не можуть.

А батьки на мою дружину сподіваються, щоб вона ходила до них і все допомагала робити.

Та я сам не хочу, щоб це робила моя власна дружина, розумію, що вони їй чужі люди, які зовсім не цінують її і не цінували ніколи. Навіщо воно їй?

Але найбільше мене засмучує те, що мама з батьком відкладають пенсію і гроші крадькома віддають сестрі, щоб я не знав. Бо то дочка! Але хіба я не розумію цього? Чому вони думають, що я не бачу, як вони ставляться до мене недобре.

Іноді просто хочеться відвернутися від них, адже вони так недобре ставляться до мене і моєї дружини. Дуже сумніваюся, що вони любитимуть моїх дітей.

Та чи маю я право залишити їх на старості років?

КІНЕЦЬ.