Марія дуже заслабла після поминок чоловіка Миколи.

Він був на п’ять років старший за неї, тільки рік тому вийшов на пенсію.

Працювали ще, хоча вже обоє і вже пенсію отримували. Хотіли поміняти машину, зробити ремонт у будинку, і жити на втіху.

Несподівано, прямо на роботі сталося найгірше… Серце…

Дві доньки приїхали на поминки, сусіди, колеги. Марія дуже переживала відхід чоловіка. Адже стільки років разом, стільки планів попереду. А ще й господарство, хоч і невелике – курочки, індички. Її Миколка дуже хотів індиків тримати. Усі розводять, модно й корисно.

Марія теж злягла. І теж серце. Дуже турбувалася вона про своє господарство, але сусідка заспокоїла – догляне, мовляв.

Дочки об’явилися в матері знову тільки на сороковий день.

Вони звісно дзвонили Марії, коли вона була у лікарні, але не приїжджали.

Мати розуміла – працюють її дівчатка.

Але хоча б у вихідний могли приїхати? Від них всього година їзди.

Увечері, коли всі розійшлися, за поминальним столом, дочки завели розмову.

Говорила старша Тетяна.

Люба була мовчазна по характеру, вона завжди погоджувалась із сестрою.

Іноді було неправильно, те що радила сестра, але вона вміла переконати молодшу. Де слова, де накази діяли завжди.

– Мамо, настав час закінчувати з цим господарством, – сказала Тетяна. – Та й з твоєю роботою теж. Подивися до чого ти себе довела.

– Ну, злягла я після поминок. Переживаю дуже. Все добре буде, мені процедури виписали.

– Жити треба далі! Процедури це добре, але твій вік… Ось і тата не стало. Треба одразу вирішити з будинком, птахів продати. Ми приїдемо у вихідний, все зробимо.

– А мене куди?! Мене ви спитали?! Птахів не дам, ще зарано їх продавати!

– Мамо, ми хочемо якнайкраще. Навіщо тобі все це?

– Ні!

– Ну от почалося. А я ж казала, треба тобі повне обстеження пройти.

– Обстежили мене. Далі що?

– За тобою нагляд потрібен. Раптом ти пігулки забудеш прийняти, або ще гірше…

– А що ж гірше?!

– Будинок пройдисвітам віддаси, гроші всі їм переведеш!

– Та мені ще шістдесяти немає! Я що вже зовсім, чи що? Я з комп’ютером розібралася, з телефоном, якщо що з’явиться, то і з тим розберуся.

– Мамо, обманюють і молодих! А в тебе дім, заощадження. Ви ж із батьком збирали на машину, самі говорили, міняти хотіли.

Ми вирішили убезпечити тебе. Від своєї частки спадщини одразу відмовся, ми все самі оформимо. І гроші краще нам віддай.

У тебе буде пенсія. Та й картку теж краще нам віддай. Продукти ми тобі привозити будемо, грошей для тебе знімемо на хліб.

– Ви говорите зі мною, як зі старезною бабцею. От тільки я не така! І я знаю, що ви робили у мене в хаті поки мене не було!

Дочки так і застигли від почутого.

– Гроші ви за моєї відсутності не знайшли, інакше й розмови цієї не було б, так?

Я ж знаю, що ви приїжджали, а в лікарню не прийшли. Сусідка мені передачки носила, вона і сказала.
Але за гроші я не переживала, вони у надійному місці. За вас переймалася – як ви до такого додумалися?!

Адже через двадцять років тобі, Тетянко, буде стільки ж, як мені зараз. Відчуй себе на моєму місці!

– Мамо, про що ти говориш?! Ми переживаємо.

– За себе переживайте. Я ж хотіла все по-доброму зробити. Навіщо мені гроші, поділилася б, а ви…

– Ти не так зрозуміла!

– Все я правильно зрозуміла. Згадали батька і досить. Додому вам пора, а в мене режим. Хазяйство годувати треба.

Та й своїх чоловіків не забудьте, он вони вже в дворі сваряться. Напевно, теж хату ділять.

А будинок повністю мій буде! Ми ж із батьком не зовсім вже якісь були.

І машина теж, права у мене є. Захочу – продам, а захочу – у подорож поїду.

Марія почала збиратися годувати своїх птахів, і більше на дочок не звертала уваги.

Жінка одяглася і тихо вийшла. Коли вона повернулася, нікого вже не було. Марія сіла за стіл і заплакала…

В цей час сусідка Тамара зайшла.

– Дивлюсь поїхали всі. Не плач, у тебе хороші дівчата, приїжджатимуть, допомагатимуть…

– Якби вона знала якісь «хороші» дівчата, що з ними стало… – подумала Марія, але говорити не стала – соромно їй за них…

– Чай поставлю… Тепер, Тамаро, ми обоє з тобою вдови. Допомагатимемо одна одній.

– У тебе є помічники, а в мене тільки гроші потрібні синові. То на одне, то на інше. Не здивуюсь, якщо будинок попросить продати. Натякав уже.

А його дружина сказала, що я жадібна, гроші ховаю, а значить, я вже не розумію, що роблю.

Отак, Марійко! Вона не знає, що я все чула. Я ж вирішила грошей їм більше не давати.

Мені індички твої сподобалися, хочу теж купити. А гроші я, справді, ховаю.

Поки я ходила до тебе у лікарню, вони перевірили весь будинок!

А я ж знаю, що і як у мене лежить. Та й невістка від шафи відскочила, коли я зайшла. Я їй:

– Гроші шукаєш?

А вона почервоніла.

Отакі у мене справи. Тільки не кажи нікому, сором один від них…

– У мене не краще…

Марія теж розповіла все.

– Мовчатимемо обоє. Соромно за дітей. А всі ж хороші такі були…

Жінки побалакали ще трохи, і сусідка пішла.

Марія вирішила зайти у соцмережі. Давно вже не відкривала свою сторінку, як чоловіка не стало, так і закинула все.

Повідомлень було багато – співчуття. Всім відповіла, хотіла вже спати йти, як раптом посипалися один за одним листи.

Чоловік самотній хотів познайомитись, роботу пропонували в інтернеті. Усі незнайомі. Навіть і дивитись не стала, видалила. Вирішила, що нічого робити більше в інтернеті…

Спала неспокійно, доньки снилися…

…Розбудив її грім. Гроза почалася, вітер відкрив прочинене вікно.

Довелося підвестися, закрити, сон зовсім зник.

Злива стукала по даху.

– Це добре, картоплі якраз вода треба, – думала Марія. – Садили разом, а копати одній треба. Ну та гаразд, сусідка справляється і я впораюся. Жити треба. Одна лишилася…

Пройшла гроза, з-за хмари визирнуло сонце, заспівали птахи. Пішла Марія своє хазяйство годувати, город обійти. Щось треба робити. Помічників не буде…

…Пройшло два роки. Доньки приїжджали рідко, дедалі більше дзвонили. Ні про будинок, ні про гроші більше не говорили.

А сама Марія їм нічого не пропонувала – образилася. Їй ще жити і жити, нехай чекають, із собою не забере!

А життя може й налагодиться.

– Може й не сама я віку доживати буду, – думала посміхнувшись жінка. – Сусід Василь он самотній, все натякає зійтися. Ну побачимо…

КІНЕЦЬ.