– Яка зима – такий настрій, – мовила сама до себе Леся.

– Мур-р-р-р, – погодився з нею кіт Дон Жуан.

Котяру так нарекла Лесина подруга. Бо ще змалечку ластився до прекрасної половини й повністю ігнорував представників сильної статі.

Леся відсвяткувала Новий рік з Дон Жуаном. Її кликали до себе подруги. Відмовилася. Сказала, що почуває себе не дуже добре. Це була неправда. Просто, замкнулася у своїй самотності…

– Кожен у цьому світі повинен знайти свою другу половинку. Бо, не знайшовши її, ми залишаємось напівчимось, – сказав їй колишній наречений, коли пропонував заміжжя.

Олег вміг гарно говорити й залицятися. За це його любили дівчата.

…До весілля не дійшло. Леся простила б Олегові походеньки, бо не він перший, не він останній крутив голову дівчатам, поки не одружився. Але коли її на вулиці перестріла ця дівчина… Ще зовсім дитинисько, а вже народжувати скоро.

– Не забирайте його в мене, благаю вас, – просила зі слізьми на очах незнайомка.

– Кого не забирати? – нерозуміюче запитала Леся.

– Олега.

– Але ж він…

– Нічого не розповів про мене? Ми з ним… Мені ще сімнадцяти не було… Батьки сказали, що підуть до суду, якщо Олег… Ви розумієте… Я ж неповнолітня… Ви ж не хочете, аби Олега засудили?

– Це шантаж?

– Він батько нашої дитини. Сина…

Олег зайшов після роботи. Леся поклала перед ним нещодавно куплені обручки.

– Вони тобі знадобляться. Може, розмір підійде твоїй юній пасії, яка вашу дитину чекає.

– А вона що?.. Ти її бачила? Але я не можу з нею одружитися. Де ми будемо жити? В її тісній квартирі? Чи з моїми батьками і молодшим братом? Так, я непогано заробляю, і, гадаю, колись зможу придбати власне житло. Але зараз…

– Тобі, взагалі, хто більше до вподоби: я, чи моя подарована батьками квартира?

– Що ти таке кажеш. Я кохаю тебе…

…Минув час. Олег встиг розлучитися зі своєю юною дружиною і знайти нове, матеріально забезпечене, кохання. А Леся рятувалася роботою. Коли ж нападали смутки, діставала свою скрипочку. Колись навчалася в музичній школі. Грала сумні мелодії. Дон Жуан, відчуваючи своєю котячою душею настрій господині, йшов в іншу кімнату. Може, також сумувати на самоті.

…Перед новим роком на фірму, де працює Леся, приходив її колишній однокурсник. Михайло працює в благодійному фонді. Просив допомогти одній родині. Там троє дрібних дітей. Найменшій дівчинці збирають гроші на операцію. Шеф обіцяв щось подумати стосовно допомоги, та Леся знала: з його скнарістю даремно чогось очікувати. Але, хоча вона права рука шефа, фінансові справи вирішував тільки він.

Леся згадала, що десь записала адресу цієї родини. Так ось вона. Живуть в іншому мікрорайоні. Трохи далекувато.

Леся поспішала до магазину. Поклала в корзину цукерки, мандарини, іграшки, дитячі книжечки. Вдома все це запакувала в різнобарвні обгортки. І поклала декілька купюр в конверт. Викликала таксі.

Двері відкрила молода жінка. Здивовано дивилася на Лесю.

– Мені вашу адресу Михайло з благодійного фонду дав, – пояснила.

Жінка усміхнулася. Запросила в оселю. Дітлашня з цікавістю розглядала незнайомку.

– А я до вас із новорічними подарунками. Трохи спізнилася, бо довелося все самій розносити, – імпровізувала.

– А ви фея? – запитала найменшенька.

– Ну… так.

– А ваш помічник – маленький принц?

– Ага.

– Він захворів?

– Ноги намочив у калюжі. Тепер кашляє.

– Може, інший принц допоможе.

– А… його нема.

– Треба пошукати, – міркувало дівчатко. – А, може, він сам вас знайде.

Леся усміхнулася.

– Ілонка любить вигадувати різні історії, – мовила мама дівчинки. – Інколи здається, що вона живе в іншому світі, в своїх вигадках, і, може, це їй допомагає.

Дітлахи з радістю розглядали неочікувані подарунки.

– Мені пора, – сказала Леся й помахала їм рукою.

Батьки дякували за гостинці та гроші:

– Це так несподівано. Ми навіть не запитали, як вас звати.

– Фея, – відповіла жартома.

Бралося на вечір. Калюжі підмерзли. Таксі поблизу не було. Неподалік зупинки Леся посковзнулася і добряче втовкла коліно.

– От що каблуки з жінками роблять, – почула насмішкуватий чоловічий голос. – Давайте руку.

– Якби вулиці посипали…

– Я таксі зловлю. І поїду з вами. Погляну на ваше коліно.

– Яке коліно? Поболить і перестане. А, взагалі, ви хто?

– На швидкій працюю.

– А я думала – принц, – прошепотіла, обмацуючи втовчену ногу, Леся.

– Що ви кажете?

– Бажаю здоров’я комунальникам.

Матвій, так звали «принца» зі швидкої, довіз Лесю додому, як годиться, надав допомогу. Записав на серветці свій номер телефону.

– Дзвоніть, коли треба.

…Дощ і не думав вщухати. Наче, переплутав пори року, забувши, що зараз зима. Ще й розмова з матір’ю… Батьки щоразу нагадували Лесі, що їй уже тридцятка на носі, а вона досі сама. От і нині матір розповідала, що зустріла в магазині Лесину однокласницю Таню з дітьми. Такі славні хлопчики. Леся натяк розуміла…

Зіжмакала серветку, що лежала серед візитівок. Хотіла викинути. Та це ж… номер телефону «принца» зі швидкої. А, може… Набрала одну цифру, другу, третю…

– Алло! – почула в слухавці.

– Добрий вечір. Що ви можете порекомендувати для поліпшення настрою під час хронічно-затяжного зимового дощу?

– А ви?..

– Леся.

– Можу запропонувати смачну вечерю в моєму улюбленому ресторані. Якщо дочекаєтесь, коли закінчиться моя зміна. Ще недовго.

– Дочекаюся.

Матвій розповідав анекдотичні випадки зі своєї роботи. І що батько всіма силами намагається переманити його в медичний центр, де працює.

– А мама між нами – арбітр. Вона – юрист. До речі, якими вітрами тебе тоді занесло далеко від дому?

– Подарунки дітям возила. А ти як там опинився?

– Ходив миритися зі своїм товаришем. Точніше, він мене покликав на перемир’я. Ніка, дівчина моя колишня, пішла до нього. Я образився. Ми не розмовляли деякий час. У них син недавно народився. Матвієм назвали. Мусив усе простити. А оскільки перемир’я «закріпили» коньяком, то свою машину довелося залишити біля їхнього будинку.

Котяра чекав Лесю біля дверей. Глипнув з ока і взяв курс в іншу кімнату. Але передумав і причалапав назад.

– Мур-р-р-р…

– Я так і думала, що «принц» зі швидкої тобі також сподобається…

КІНЕЦЬ.