– Мамо, як це розуміти? Навіщо ви Миколі на весілля зробили такий дорогий подарунок?

– Ти про що, Олено? Де ти побачила дорогий подарунок? Ми йому подарували суму на перший внесок, як і вам десять років тому.

– Це не правильно. Я була вагітна, а в них і натяку нема. Для себе хочуть пожити. І сума в нього більша.

– Це їхнє право коли народжувати дітей. І до чого тут гроші на весілля?

– Але ж йому більше!

– На перший внесок тільки. Ціни зросли. І ви взяли квартиру трикімнатну, а їм лише на двійку доводиться розраховувати. Якщо рахувати за цінами, то ми йому менше дали. Зате вони раділи, а ти свого часу носа вернула, мало тобі було.

Олена пояснити нічого не могла, але вважала, що батьки не праві. Видно вони більше люблять свого Миколку, думала Олена.

Батьки дітей любили однаково, намагалися їм допомагати, але й надто не балувати. Батько мав невеликий бізнес, мати працювала у приватній стоматологічній клініці. Гроші у сім’ї були.

Коли Олена у 18 років заявила, що вагітна, то про її навчання вже не йшлося. Зіграли весілля. Чоловік, старший за Олену на сім років, вже добре заробляв і вони одразу взяли іпотеку, допоміг батьківський подарунок. Народився син. Через два роки ще один, і за три роки дочка. На цьому вирішили зупинитись. Батьки робили добрі подарунки на народження онуків. Та й на дні народження не забували. На свята грошей завжди підкидали. Ображатися Олені нема на що.

– Замість подарунків могли б завжди гроші давати. Самі можемо все придбати, – не раз говорила вона замість дякую.

***

Але брат одружився і йому подпрували кругленьку суму. Навіщо? Хай сам працює, він чоловік. Тим більше, і професію отримав, працює з матір’ю в одній клініці. І так у нього грошей вистачає. Олена переживала. Діти вже підросли, можна вчитися та працювати, але не хочеться. Ось якби бізнес, але в батька не той. І вирішила Олена грошей попросити у  батьків на свій розвиток.

– Грошей? А чим займатимешся?

– Ще не знаю.

– Ось коли дізнаєшся, тоді й подивимося. – відповів батько.

– Я ж не знаю, на скільки розраховувати. Може, ви мені мало дасте.

– На багато і не розраховувай. Ми маємо свої плани.

– Які у вас можуть бути плани? Працюєте, все у вас є.

Так Олена і не придумала, чим їй займатися.

***

Минуло близько семи років. У сім’ї Миколи з’явилися діти, два хлопчики. Батьки і цим онукам робили добрі подарунки. Усі були лише раді.

В цей час старший син Олени вже вступив, тільки не зміг потрапити до бюджет. А хто має платити? Ну звичайно, Олена пішла до батьків.

– Ні. Ви батьки, ви й навчаєте.

– Він ваш онук.

– У нас ще чотири, за кожного платити?

– Він старший. Не змогли мені освіту дати, платіть за онука.

– У цьому ти сама винна. Коли треба було вчитися, ти народжувала.

– І що! Натомість онуки у вас є. То як щодо оплати?

– Ні. Ми купили ділянку і будуватимемо будинок. Тож самі вирішуйте свої проблеми.

– Будинок? В селі?

– Немає значення де. До того ж батько продає свій бізнес, усі гроші вкладемо у будівництво.

– Як вам не соромно, ви ні в чому собі не відмовляєте, а ми маємо на останні копійки вашого онука вчити. Із продажу можна б і за онука заплатити.

– Олено, ти хоч день працювала? Тобі лише гроші потрібні. А твій чоловік не копійки заробляє, але для тебе і цього мало. Закінчи курси, йди працювати. Ти давно могла займатися нігтями, торти пекти чи шити. Придумай сама, чим займатись.

– У батька бізнес, а я маю працювати? До того ж, у мене чоловік є.

– Бізнес він продає, та й не такий вже й великий він. А про роботу ти подумай.

Олена так і пішла ні з чим. Хотілося багато, лише батьки завжди відмовляли. Вони думали, що дочка схаменеться і працюватиме, але нічого не змінювалося. Запитів у неї було багато. Щоразу вона вигадувала щось інше.

Микола був зовсім інший, відповідальний та вдячний батькам. Його родина раділа кожному подарунку. А коли він дізнався про будівництво будинку, то запропонував свою допомогу.

***

Микола поміняв квартиру на велику, діти ростуть. Самі заробили та поміняли, до батьків навіть не зверталися.

Що ще чекати від Олени? Ну, напевно, буде просити у батьків квартири для всіх онуків.

Виховували однаково, вклалися у них на першому етапі теж однаково, особливо не балували. Подарунки не рахуються.

Діти вийшли дуже різні. Дочка постійно просить і звинувачує батьків у жадібності, а син сам допомагає і дякує.

КІНЕЦЬ.