Моя прабабуся Поліна, яка поодинці виростила трьох дітей, прожила життя у постійній бідності та самопожертві.

Невпинно працюючи на двох роботах без вихідних, вона зуміла відправити свого старшого сина вчитися за кордон, що на той час було майже неможливим подвигом.

Вона також підтримала свою доньку Ганну у навчанні у столиці, де та у результаті стала успішним педіатром. Її молодший син також процвітав, підтримуючи свою сім’ю.

Незважаючи на її зусилля, діти зрештою забули її, ніколи не допомагали і навіть не зв’язувалися з нею, оскільки вона продовжувала жити одна у своєму старому сільському будинку.

Я вперше зустрілася з нею за тиждень до її смерті і дізналася про подробиці її життя. Вона неймовірно сильно сумувала за своїми дітьми, які навіть не вітали її з днем народження.

Мене відправили дбати про неї саму, оскільки моя мати і дядьки відмовилися допомагати, сперечаючись через землю, на якій стояв її будинок.

Мої візити були надто запізнілими, і зараз я глибоко жалкую про те, що не стала частиною її життя набагато раніше.

Її історія та зневага, з якою вона зіткнулася з боку своїх дітей, залишили в мені незабутній смуток і почуття сорому за зневагу моєї родини до такої життєрадісної жінки.

Невже ці люди й досі сподіваються, що життя не повернеться до них бумерангом?