Лише зараз до мене дійшло, що кожен оцінює особисті відносини з позиції себе.

Тобто, якщо ти щиро когось любиш, то думаєш, що і тебе з такою ж силою люблять, адже кожна людина вірить і хоче відчувати взаємність у своїх почуттях.

Якщо сильно за кимось сумуєш, то і до тебе відчувають ті ж почуття.

Скільки я себе пам’ятаю, я завжди любив свого старшого рідного брата Миколу, який заміняв мені і батька, і матір, і дідуся з бабусею, і кращого друга. Так просто склалося в нашому житті.

Тато й мама у нас звичайно були, але крім нього вдома зі мною більше ніхто майже не спілкувався, дорослим було не до нас, вони постійно були зайняті якимись своїми справами, здавалося б, дуже важливими для них.

Ми росли як рослини: вмити, нагодувати, одягнути – ось і всі відносин між дітьми і батьками. Просто звичні якісь буденні речі і все.

Тому, коли брат пішов у доросле життя, мені було дуже важко та сумно. Я завжди його дуже чекав і постійно бігав на автобусну зупинку виглядати його. Думав, що ось-ось він приїде. Мені дуже не вистачало вдома його.

Зараз мені вже майже 30 років. Я цілком вже доросла людина.

Але от зовсім нещодавно, на одному сімейному застіллі, мій брат Микола відкрив мені очі, сказав мені такі речі, які я сам не знав і не міг навіть збагнути.

Рідний брат сказав мені, що весь час не міг мене терпіти, сказав, що я постійно йому заважав і плутався в нього під ногами, що було б краще, взагалі не мати брата.

Для мене ці слова, сказані і без цього в дуже важкий період часу, було чути вкрай неприємно. Мені здавалося, що брат так само добре ставиться до мене і любить мене.

Адже я завжди думав, що брат мене теж любить. Я навіть не знаю, як тепер з ним спілкуватися, адже він і досі мій старший брат.

Прикро. А чи потрібно взагалі тоді мені з ним підтримувати стосунки, якщо він так ставиться до мене?

КІНЕЦЬ.