Мене звуть Аліса, мені 29 років. Живу одна – мами, з якою я прожила 27 років, не стало 2 роки тому.

Заміжня я ніколи не була, дітей теж немає. Є подруги, з якими можу поділитись своїми переживаннями. Деякі з них вже давно мають свої родини.

Робота не приносить задоволення, лише є джерелом доходу. Я загрузла в рутині: робота, будинок, робота.

Іноді, звичайно, бувають виходи «у люди», але це крапля у морі. Почала займатися спортом, танцями, але від самотності це не рятує, все одно повертаєшся в порожню квартиру, до своїх похмурих думок.

Порушився сон, можу не спати зовсім, а якщо й засну на пару годин, то сняться сни, що пригнічують. На роботу приходжу зовсім розбита.

Що стосується стосунків із чоловіками, то тут все складно. За свої 29 років я ніколи не мала серйозних стосунків.

Так склалося, що мені завжди подобалися сильні чоловіки, лідери життя, які мають свою думку. Але, на жаль, якщо й такі траплялися на моїй дорозі, то вони вже були одружені. А втручатися в чужу родину не збираюся.

Хочеться, щоби хтось піклувався про мене. Втомилася все вирішувати і робити сама.

Я цілком приваблива дівчина, зі мною часто знайомляться чоловіки. Але після другого-третього побачення з’ясовується, що вони або одружені, або живуть з батьками, слухають їх у всьому, часом не мають постійної роботи. І не хочуть, не прагнуть бути хоч трохи самостійнішими.

З такими чоловіками я почуваюся незатишно. Постійно зазначати, що потрібно зробити, куди йти?

Ні, вибачте, це точно не для мене. Так не хочу.

Нема бажання продовжувати з ними подальше спілкування. Є ще й третій тип чоловіків, які мені зустрічалися – це одноразові чоловіки.

Не приховуючи, одразу пропонують близькість на один раз без подальших зобов’язань. Але тут бере гору моє «старомодне виховання» – флірт, залицяння повинні хоч не довго, але бути присутніми.

Можливо, однією з причин проблем у відносинах із протилежною статтю є те, що я ніколи не бачила щасливої повноцінної сім’ї, тому не знаю, як її потрібно створювати. Батько пішов від нас із мамою, коли мені було 3 роки, більше ми з ним не спілкувалися, жили з мамою завжди вдвох.

Мамі було важко виростити мене однією. Подруги теж не дуже щасливі у шлюбі і навіть трохи заздрять моїй свободі. А в мене тягар на душі.

Таке відчуття, що час у моєму житті зупинився. Все в моєму житті так само, як і п’ять років тому.

Крім втрати матері. Що буде за рік, два, десять, двадцять?

Іноді хочеться зникнути, заснути і не прокинутися. Дуже важко бути однією та нікому не потрібною.

КІНЕЦЬ.